Антиросійських ідей, що грунтувалися на теорії Духінського, не можна було відверто висловлювати в публікаціях, які проходили царську цензуру. Ми знаємо, проте, що вони мали послідовників на Наддніпрянській Україні — для прикладу назву письменника та громадського діяча Олександра Кониського (1836–1900)[287]. Такі ідеї могли вийти на поверхню тільки в австрійській Галичині. Вони часто з’являлися в пресі народовців, особливо в їхній полеміці з москвофілами, що обстоювали поняття “єдиної руської нації від Карпат до Тихого океану”. Михайло Драгоманов (1841–1895) у 1889 р. з жалем відзначав, що “офіційні галицькі українофіли з певного часу почали поширювати... підновлену теорію Духінського... у своїй популярній літературі, думаючи тим служити інтересам української національності”[288]. Добрим зразком такої пропагандистської літератури була брошура Лонгина Цегельського (1875–1950) “Русь-Україна а Московщина-Росія”, надрукована в 1900 році товариством “Просвіта” і поширювана десятками тисяч примірників по селах у Галичині[289]. За спогадами сучасника, мета брошури полягала в тому, щоб “спопуляризувати серед нашого народу назву “українець” та “Україна” і побороти москвофільство, виказуючи історичні, етнічні, ідеологічні та культурні ріжниці між обома народами”[290].
Микола Костомаров і Михайло Драгоманов, два визначні українські політичні мислителі XIX століття, виступали проти поширення теорії Духінського як з інтелектуальних, так і з політичних причин. Як сумлінні вчені, вони не могли погодитися з перекрученнями історичної правди, до яких удавався Духінський. Так, Костомаров твердив:
“Великороси — не фіни, а слов’яни, тому що не знають фінських діалектів, а розмовляють слов’янським. Правда, крові фінської багато ввійшло в великоруську, але асимілювалась на слов’янську. Домішка фінського племені не залишилась без певного впливу на матеріальний та інтелектуальний лад великоруського народу, але панування залишилося за слов’янською стихією. Ми не можемо назвати слов’янами маклембуржців на тій лише підставі, що їхні предки були колись слов’янами”[291].
Драгоманов послідовно виступав проти розповсюджених кліше про національний характер і проти пояснення расовими ознаками певних рис російського життя, які насправді зумовлювались історично-соціальними факторами, тобто були не природні, а здатні змінюватися[292]. До питання про міру спорідненості українців і росіян Драгоманов вимагав підходити неупереджено. Він уважав, що тогочасний рівень знань не дозволяв дати однозначної відповіді на це питання: “при такому стані речей відкриваний простір одинаково і для теорії повної відрубності українців від великорусів, і для теорії панруської”[293].
Костомаров і Драгоманов виступали проти вчення Духінського і з політичних мотивів. Як переконані федералісти вони вірили, що справа національного й соціального визволення українського народу пов’язана з еволюцією Росії в цілому, тобто з перебудовою імперської держави на демократично-федералістичних засадах. (Ми не будемо тут розглядати відмінностей між костомарівською та драгоманівською версіями федералізму). Це потребувало співпраці з ліберально-демократичними елементами російського суспільства і виключало етнічну ненависть до російського народу. Але майбутнє федералістичних програм залежало від відповіді з російського боку, а ця відповідь, здається, не могла бути більш невтішною. Не тільки царський режим залишався затято централізаторським і репресивним, але також і російська ліва інтелігенція, включаючи її революційне крило, ставилася до вимог неросійських національностей зі зневагою і ворожістю. Цікаво, що самих теоретиків українського федералістичного напрямку, Костомарова та Драгоманова, російські діячі часто критикували, приписуючи їм “сепаратизм”. Такий стан справ сприяв поширенню серед українців ідей Духінського та його однодумців. Драгоманов якось писав з обуренням до свого галицького товариша: “Дурень Катков таки прищепив до українофільства Духінського!”[294]
287
О. Кониський надрукував у Галичині під псевдонімом О. Стодольский дослідження під назвою “Етнографія славянщини” (Львів, 1887), у яких описував росіян як хижих дикунів і пояснював їхній характер “фінсько-татарською кров’ю”. Див. критичну рецензію М. П. Драгоманова “Науковий метод в етнографії” (1888 р.), передруковану в кн.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Вид. М. Павлик. — Львів, 1906. — Т. 3. — С. 117–128.
288
Драгоманов М. П. Добавление к автобиографической заметке // Літературно-публіцистичні праці. — Т. 1. — С. 77.
289
Я міг користуватися другим доповненим виданням: Цегельський Л. Русь-Україна а Московщина-Росія. — Стамбул [насправді Відень], 1916.
290
Спогади А. Цурковського, надруковані в кн.: Альманах “Молодої України”: Спогади про гімназійні гуртки в Бережанах. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1954. — С. 30.
291
Костомаров М. Ответ на выходки газеты (краковской) “Czas” i журнала “Revue contemporaine” (1861) // Науково-публіцистичні писання... — С. 79.
292
Див. статтю-рецензію М. П. Драгоманова “Науковий метод в етнографії”, наведену вище у примітці 39. Подібні аргументи часто зустрічаються у його творах.
293
М. П. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 364.
294
Лист М. П. Драгоманова до М. Павлика від 31 жовтня 1889 р. // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом / Зладив М. Павлик. — Чернівці, 1912. — Т. 5. — С. 396. Згаданий у листі російський публіцист Михайло Катков (1818–1887) вважався ідеологом реакційно-шовіністичного режиму Олександра III.