Цей діагноз Драгоманов поставив у 1889 р. Майбутній розвиток подій повністю підтвердив його правильність. Вирішальний перехід в українській політичній думці від федералізму до ідеї незалежної держави відбувся в Галичині приблизно на зламі століть, а в середньо-східній Україні — в 1917–1920 рр., як результат болісного досвіду з Росією Керенського, Леніна та Денікіна[295]. Те що українські патріоти розуміли раніше як конфронтацію передусім із царським режимом, тепер стало для них конфронтацією з російською державою як такою — незалежно від форми правління чи навіть як етнічну конфронтацію з російським народом. У міжвоєнну добу в українському суспільстві поза межами СРСР (яке охоплювало українське населення в Польщі, Румунії і Чехословаччині, а також українську діаспору) набула поширення ідеологія войовничого антиросійського націоналізму. Найвпливовіший публіцист міжвоєнної доби Дмитро Донцов (1883–1973) у праці “Підстави нашої політики” (1921) сформулював теорію вічної боротьби між Росією і Європою, визначивши Україні історичну місію бути форпостом Європи проти Росії[296]. Подібність між поглядами Донцова та Духінського вражає, хоча ми не знаємо, чи йдеться про безпосередній вплив. Патріотичною догмою стали тепер серед нерадянських українців деякі інші положення теорії Духінського: теза про те, що середньовічна Київська Русь була творінням лише українського народу і що росіяни не мають законних підстав претендувати на цю спадщину[297]; наголос на тому, що в етнічному складі російського народу є неслов’янське, фіно-угорське підгрунтя. Навіть після другої світової війни лінгвіст і літературний критик Юрій Шевельов (Шерех){75} вважав за потрібне виступити проти расистських забобонів, поширених серед українських емігрантів:
“Чому кровні зв’язки з фінами можуть компрометувати росіян?.. Чи поводився за останні роки який-небудь народ героїчніше від фінів?.. Воістину вчитися нам і вчитися у фінів... Зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви. Наївну теорію нашої історичної ролі як заборола Європи від Сходу ми позичили у Варшаві... Провінційна національна пиха завжди смішна, її наслідки — тільки катастрофи”[298].
Незважаючи на персональні ідіосинкразії Францішек Духінський був представником особливого соціального типу — поляка-українофіла. Польська меншість на Правобережній Україні протягом XIX — початку XX ст. дала цілу низку особистостей, які стояли на межі між польською й українською національностями. Деякі поляки-українофіли навіть перейшли на український бік. Духінський не зробив цього кроку. Він завжди вважав себе поляком, але зберігав і українську лояльність. Вже в старшому віці він гордо заявляв: “...мого київського прапору, тобто [прапору] незалежної України... я не зрадив!”[299] Поляки-українофіли й українці польського походження (лінія поділу між цими двома категоріями була дуже хисткою) зробили певний внесок у творення новітньої України, внесок, якого не поспішали визнавати історики. Вийшовши з національного суспільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву чужоземному гнітові, вони змогли передати щось із цих якостей українському рухові. Їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися понад рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість. Неважко збагнути, чому вони не отримали належної уваги в науковій літературі. Поляки-українофіли мали нещастя потрапити в “білу пляму”. З погляду польської національної історії вони здавалися маргінальними і не вартими уваги; водночас, схоже, вони не належали повністю до українського історичного процесу, принаймні в розумінні істориків народницької школи.
МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ{76}
Михайло Драгоманов народився 6 вересня 1841 р. в Гадячому Полтавської губернії, помер 20 липня 1895 р. у Софії, Болгарії. Вчений, громадський діяч, публіцист, політичний мислитель. Народився у дворянській родині козацького походження, вчився у Київському університеті, де у 1864 р. став приват-доцентом, а з 1873 р. — штатним доцентом, читаючи лекції з античної історії. Роблячи академічну кар’єру, Драгоманов водночас виріс до становища лідера київської Громади (пізніше відомої як “Стара Громада”){77} і брав участь у її різносторонній діяльності, такій як перетворення Південно-західного відділу Імператорського Російського географічного товариства в осередок українознавчих досліджень та видання щоденної газети “Киевский телеграф”. Під час своїх поїздок за кордон Драгоманов встановив контакти з галицькими українцями; під його впливом русофільський студентський гурток, що єднався біля часопису “Друг”, прийняв у 1875–1876 рр. українську демократичну платформу. Серед російського освіченого громадянства Драгоманов звернув на себе увагу своїми статтями (в “Вестнике Европы” й інших часописах), в яких він критично розглядав внутрішню і зовнішню політику Росії.
295
Я аналізую цей перехід з позицій федералізму до самостійництва у статті “Четвертий Універсал і його ідеологічні попередники” (див. другий том цього видання).
297
Див. недавню спробу підперти цю тезу науковими аргументами: Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй. — Нью-Йорк, Париж, 1964.
298
Шерех Ю. Друга черга — [Нью-Йорк], 1978. — С. 370–371; цитований уривок був написаний у 1948 р.