“...Федералізм, до якого на практиці Прудон зводив свою анархію, не виключає дисципліну, а... є найзручнішою для людей формою організації, з неодмінною дисципліною”[309].{84}
“Прудон ставить синомімом до слова “анархія” англійське слово self-government. У практичнім її застосуванні теорія анархії вела до федералізму...”[310]
“...Справді вільними можуть бути тільки маленькі держави, або ліпше сказати, громади, товариства. Справді вільною спілкою може бути тільки спілка товариств”[311].
Наступна цитата особливо важлива. Це уривок листа, написаного товаришеві у відповідь на його запитання про федералізм. Лист вказує на широку ерудицію Драгоманова у тій сфері та використані ним джерела, так само як і на певний практичний підтекст його федералістської філософії.
“Про федералізм в принципі з писаній континентальних перше місце займає Прудона ”Du principe fédératif” (англійські [він, мабуть, мав на увазі італійські] й іспанські речі я мушу пропустити, спом’янувши тільки Pi-y-Margal ”Les Nationalités”, переклад по-німецьки єсть, C. Franz “Der Föderalismus” неудобоваримі і Eötwös [угорський автор] — тепер не дістанете). Багато доброго єсть у Міля “О свободе”, Лабуле “Государство и его пределы”. Od. Barrot “De la centralisation et ses effets”; Dupont-White “L’individu et 1’état” i в старого В. Constant “Principes de politique”... Теоретично про федералізм за і проти можна спорити без кінця; єсть речі, де треба централізації, є другі — децентралізації. На практиці в федеральному питанні важні дві точки: а) в націон[альній] фед[ерації] легкість освіти й близость суда й адміністрації до людей на національній мові; про стан цього діла тепер в Європі є добра книжка Fischhof (його матеріали) “Die Sprachenrechte in den Staaten gemischter Nationalität”; б) в адміністративному строю ведення діл тими, хто в них найбільше заінтересований. Останнє найліпше видно на деталях життя громадсько-державного в державах централізаційних і федеральних. Треба показувать нашим людям, як живуть в Швейцарії, Англії, Сп[олучених] Д[ержавах] Сів[ерної] Америки, роз’ясняти деталі конституцій державних, провінціальних, муніціпальних (Decombynes “Les Constitutiones Européennes”; Dareste “Les Constitutions modernes”). Спеціально почасти того, як росла ідея демокртії обік з ідеєю вольности в Швейцарії, інтересна книжка Th. Curti “Gesch[ichte] der schweizerischen Volksgesetzgebung”. Важливо слідити за тим, як тепер з різних боків під’їдають централістичний парламентаризм”[312].
Можливо, ми можемо краще побачити природну тенденцію думок Драгоманова в його симпатіях і антипатіях до різних країн та їхніх урядів. Від абстрактного обговорення ідей лібералізму, анархії та федералізму ми повертаємось тут у світ конкретної політичної реальності.
“...Досі поважну політичну свободу мають у Західній Європі тільки федаративна Швейцарія та Англія з її спільністю станових, корпоративних, земських і міських привілеїв, муніципальна Бельгія, колишня федеративна республіка Голландія та Скандінавські країни, в яких система централізації ніколи не мала великої сили”[313].
“...Не вірю я ніякій державі, окрім Швейцарії й Англії”[314].
Варто відразу відзначати, що серед держав, які Драгоманов уважає найближчими до втілення своїх ідеалів, є кілька монархій. Драгоманов не поділяв автоматичного республіканізму більшості східноєвропейських поступовців — не тому, що мав якусь особливу любов до монархій, а тому, що для нього форма центрального правління мала другорядне значення.
“Деякі сучасні монархії, напр. англійська чи бельгійська, дають більше простору й гарантій, ніж напр. республіка французька”[315].
Зрештою, дозволимо собі зауважити, що Драгоманов давав досить невисоку оцінку французькій республіці та її системі парламентського централізму. Зі всіх західноєвропейських культур французьку Драгоманов знав найкраще, але його політична думка завжди протистояла тому специфічному французькому видові демократії, задивленому в часи Великої французької революції. Протягом усього XIX ст. французька революція мала величезний престиж серед демократів Центральної та Східної Європи. Можемо лише нагадати, що десятиліттями гімном прогресивного руху в Росії була французька “Марсельєза”. Факт, що російські революційні фракції схильні були своїм прототипом уважати якобінців, став, очевидно, причиною того, що Драгоманов так різко висловлював негативну думку про якобінство. Його погляд на французьку революцію не такий, як у Берка, чий традиціоналізм був йому чужий; він більше схожий із поглядами французького ліберального історика й соціолога Токвілля, праці якого він добре знав. Як і Токвіль, Драгоманов виділяв у революції дві течії: одну — конституційну, ліберальну, децентралістську і другу — централістську, нівеляторську, терористичну. Перемога другої течії шляхом встановлення якобінської диктатури стала початком контрреволюції, відновленням найгірших сторін ancien régime[316]. Особливої ваги Драгоманов надає ставленню революціонерів до місцевих етнічних груп. У насильницькому придушенні Національним конвентом мовних та культурних особливостей провансальців, бретонців, басків, корсіканців та ельзасців Драгоманов убачав перший у новітній історії приклад політики денаціоналізації шляхом систематичного тиску державної машини, політики, яку згодом перейняли Пруссія та Росія у ставленні до етнічних меншостей[317].
309
Драгоманов М. П. Къ біографіи А. И. Желябова // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 435.
312
Драгоманов М. П. Листи до Ів. Франка і інших, 1881–1886 Вид. І. Франко. — Львів, 1906. — С. 138–139.
314
Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895) / Зладив М. Павлик.: У 7 т. (нумерація: ТТ. 2–8). — Чернівці, 1910–1912. — T. 3. — C. 382.
315
Драгоманов М. П. Къ вопросу о національностях въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 865.
316
Драгоманов M. П. “Народная Воля” о централизаціи революціонной борьбы въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 397 (примітка).
317
Драгоманов M. П. Чудацькі думки про українську національну справу. — Відень, 1915. — С. 76–81.