Цим ідеям Драгоманова відповідають його погляди на національне питання:
“Народи взагалі існують не для держав, а держави для народів. А народи держав із різними національностями не існують для якихось темних державних інтересів одного чи двох народів, а для самих себе. І держава зобов’язана задовольняти інтереси всіх народів, а не привілейованих”[335].
Педагогічний досвід Драгоманова переконував його, що праця на ниві народної освіти матиме успіх лише тоді, коли вестиметься мовою народу і згідно з національними традиціями. І навпаки, політика русифікації та полонізації були головними причинами культурного занепаду на Україні. Звідси лише один крок до набагато ширшої концепції: централізм і шовінізм правлячих націй прирікали мільйони людей інших національностей на культурний застій. Маси можуть долучитися до вселюдської культури лише через власні національні культурні традиції. Драгоманов щиро вірив у благодійний вплив національно-культурного плюралізму та в історичні покликання менш чисельних народів. І, звичайно ж, на думку Драгоманова, розвиток національних культур може бути забезпечений тільки шляхом відповідних змін у політичних інституціях.
Ширину кругозору Драгоманова можна побачити і в тому, як він вітав початки конституційного ладу в Японії та рух за самоврядування в Британській Індії. Він висловлював надію, що цей приклад згодом матиме вплив і на інші азіатські країни[336].
Драгоманов розумів, що національний та соціальний рухи тісно пов’язані між собою. Він увів соціологічний термін “плебейська нація” — тобто нація, яка зведена до селянської маси і не має власної аристократії чи буржуазії. За кількома винятками, як-от поляки чи мадяри, майже всі народи Східної Європи були в часи Драгоманова такими плебейськими націями. В країнах, де лінія класового поділу збігалася з лінією поділу національного, де правлячий клас був різко відділений від простого люду глибокою прірвою іншої мови, культури та ідеології, рухи за соціальне та національне визволення зливаються в одне ціле[337].
Драгоманов уважав, що слабким місцем соціалістичних партій у Західній Європі було те, що, не стикаючись безпосередньо з проблемою національного гноблення, вони не розуміли взаємозв’язку соціального та національного питання.
“Для соціаліста угорська держава тим більш цікава для спостереження, що там можна вивчати, як соціальні відносини ускладнюються національними, як закони суспільного життя, які привели в усіх державах сучасної Європи до підкорення класів працівників аристократії із власників-капіталістів, ще більш тяжче лягають на робітників там, де одна національність на правах завоювання тисне на інших і творить у своєму цілому і зі всіма своїми класами щось на зразок аристократії... Спостерігач, думка якого звикла до соціалістичного руху у великих промислових центрах, до значних робітничих мас, до об’єднання робітників однієї і тієї ж національності (французької, англійської, німецької і т. д.), здивується, коли раптово буде перенесений із області соціалізму величезних міст в області соціалізму східніх країн”[338].
Але інстинктивна симпатія Драгоманова до мас, що боролися за соціальне та національне визволення, ніколи не приводила його бодай до часткової відмови від ліберальних принципів. Низка його праць була скерована на те, щоб переконати російські революційні угруповання, що боротьба за політичну свободу в Російській імперії повинна мати пріоритет над специфічно соціалістичними прагненнями. У своїй аргументації Драгоманов звичайно наголошував на тактичних моментах: лише введення ліберальних політичних інституцій створило б необхідні умови для робітничого руху. Але немає жодного сумніву, що для самого Драгоманова громадянські свободи мали логічний пріоритет над специфічно соціалістичними постулатами.
“Ділова “буржуазія”, за всієї важкості її для чорноробочих мас, все-таки не властителі народу, і навіть капіталу, а більше адміністратори теперішнього економічного ладу; в міру зростання розвитку й організації чорноробочих мас ці адміністратори природно поступаються місцем самоуправлінню тих мас. Тим часом самодержці — пастирі і властителі народів, котрі для них якщо не стада, то вічні діти. Першим кроком до будь-якого самоуправління народу повинне бути зруйнування влади пастирів, властителів, батьків, хоч би як там вони себе називали”[339].
335
Драгоманов М. П. Новыя русскія статьи по польскому вопросу // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 558.
337
Порівняй: Drahomanov М. Р. The Program of the Review “Hromada” // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings / Ed. I. L. Rudnytsky. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — Vol. 2. — 1952. — N 1. — P. 206–208.
338
M. P. Drahomanov. Les paysans russo-ukrainiens sous les libéraus hongrois, цит. за: Заславский Д. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. — С. 86.
339
Драгоманов М. П. Абсолютизмъ и капитализмъ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 573.