Ми не можемо характеризувати думку Драгоманова про окремих керівників і теоретиків російських революційного та соціалістичного руху, таких як Бакунін, Лавров, Плеханов, Чернишевський та інші. Зазначимо лише, що Драгоманов завжди засвідчував свою повагу і захоплення Герценим, хоча й критикував деякі його погляди. Герцен був, можливо, єдиним серед керівників російського революційного руху, в чий гуманізм і лібералізм Драгоманов вірив беззастережно.
Російський соціалістичний рух другої половини XIX ст., сучасником, критиком і до певної міри учасником якого був Драгоманов, у своєму розвитку перейшов дві стадії: народницьку та марксистську. Термін “народницький” охоплює різних лідерів і груп, починаючи від Герцена й Бакуніна і закінчуючи партією “Народна воля”, приблизно від середини аж до 80-х рр. XIX ст. Незважаючи на розбіжності в різних питаннях, усі вони мали певні спільні засади, однією з яких була віра в те. що завдяки такій інституції як “мир” (форма селянської громади) Росія зможе оминути чистилище західного капіталізму і потрапити просто до соціалістичного раю. Рука в руку з цією думкою йшла загальна ідеалізація російського селянина як гаданого втілення найвищих соціальних і моральних чеснот.
Натурі Драгоманова ця романтична ідеалізація “мужика” була цілком чужою.
“...При теперішнім стані освіти мас багато з дорогих інетерсів цивілізації, особливо на науковому полі, такі, котрі колись здадуться й демосу, теперішньому демосу не по зубах, і він їх гірше, ніж продасть, а просто потопче... Одним словом: не сотвори собі кумира — ні на небі, ні на землі, ні в “народі”[356].
Соціалісти народницького переконання покликалися на традиції великих козацьких і селянських повстань XVII–XVIII століть під проводом Стеньки Разіна і Пугачова. Це нібито мало підтвердити думку про те, що російський селянин — природжений революціонер, готовий повстати проти свого гнобителя в будь-який час. Драгоманов дотримувався протилежної думки — що ці революції були навіть реакційніші, ніж повстання німецьких селян і містиків у XVI ст. і тому зовсім не могли стати прикладом для новочасних поступовців. Зокрема, він указував на те, що провідний елемент цих переворотів не був ані міським, ані сільським, а напівкочовим, що вже з самого початку унеможливлювало успіх[357]. Так само сумнівною здавалася Драгоманову й доктрина, згідно з якою “мир” міг стати закваскою для соціалістичного порядку. Щоправда, Драгоманов вірив, що залишки цього примітивного колективізму, де вони ще існували, слід було не нищити, а по змозі перетворювати на модерні кооперативи. Але система “міру” мала серйозні вади. Хоча ці великоруські сільські громади були самоврядними, права особи в них не гарантувалися. Ба більше, “мір” був по-своєму авторитарним і безвідповідальним правлячим органом, а всередині окремих родин, з яких він складався, патріарх був деспотом. Російські селяни уявляли і царя як такого деспотичного pater familias[358].
“...B громадах Росії... немає практичного й теоретичного грунту для соціалізму, такого грунту, який єсть в городській, ремісничо-фабричній, писемній, відьно-державній Європі, котра бачила, починаючи з якого-небудь Х-ХХ ст., безперервний “прогрес”...[359].
Драгоманов, однак, сподівався, що з розвитком економіки, міського життя та освіти соціалістичний рух у Російській імперії врешті теж ступить на “природний” (загальноєвропейський) шлях.
“... Вже і в наших сторонах появились початки того грунту для ліпших порядків, котрий ми сміло звемо всім грунтам грунтом: початки городського освіченого робітника, в котрому видно спілку книжки і праці”[360].
Оскільки очікуваний селянський бунт не наставав, російські народники, чи радше найактивніші і найвідважніші серед них, вдалися у 70-х рр. XIX ст. до індивідуального терору, щоби змусити царський режим до поступок. Терор сягнув вершини з убивством Олександра II 1 березня 1881 року. Драгоманов ніколи не заперечував революційних методів узагалі, але розумів, що вони повинні бути лише частиною багатогранної політичної боротьби проти існуючого режиму. Проте він уважав індивідуальний терор явно патологічним явищем.
“(За умов беззаконня, відповідальність за яке несе царизм), таємне вбивство можна простити, або зрозуміти його причину, або ще, дивлячись на такі явища як історик, можна зрозуміти ту користь, яку воно принесло тим, що звернули увагу суспільства на причину, котрою воно викликане. Але прославляти таємне вбивство, ставити його за приклад і систему не можна...
357
Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Громада. — 1879. — N 4. — С. 199–200.