Політичні вбивства, якщо навіть не зважати на їхню моральну незручність, мають тільки негативне значення: вони принижують уряд, але не скидають його, не дають нічого на його заміну”[361].
Після смерті Олександра II народницький рух швидко розпався. Найвідважніші його учасники загинули, організація була розгромлена, її учасники розсіяні, їхня віра похитнулася. У 80-х рр. на руїнах народництва почала зводитись нова форма російського революційного та соціалістичного руху — марксизм. Драгоманов пережив піднесення й занепад народництва, але він побачив лише початкові стадії, інкубаційний період російського марксизму. Драгоманов помер іще до того, як марксистська соціал-демократична партія викристалізувалася в Росії організаційно. Проте, він зміг чітко визначити свою позицію стосовно цього руху.
Ми мусимо пам’ятати, що відправною точкою для російського марксизму була критика попередньої стадії — народництва. Плеханов, батько Російської соціал-демократичної робітничої партії, нападав на ті самі народницькі ілюзії — віру в “мір”, в селянські бунти та в індивідуальний терор, — що їх уже критикував Драгоманов. Отже, існує певна паралель між позиціями Драгоманова та перших російських марксистів. Це надає певної вірогідності твердженням пізніших авторів, які намагалися зобразити Драгоманова предтечею російського марксизму[362].
Деякі українські автори, зокрема, окремі українські комуністи 20-х рр., дуже хотіли вибудувати національну, невеликоруську генеалогію українського марксизму. Драгоманов посідав почесне місце на цьому фамільному дереві[363]. Цю тезу підтверджували й особисті зв’язки Драгоманова з деякими марксистами чи напівмарксистами, такими як його товариш Микола Зібер (1844–88), професор національної економіки Київського університету, який відмовився від посади й пішов на заслання на знак протесту проти звільнення Драгоманова з університету. Зібер, відомий в українських колах Києва, був одним із перших людей Російської імперії, які виявили активне зацікавлення марксизмом. Немає сумніву, що через Зібера Драгоманов рано ознайомився з основними марксистськими ідеями.
Незважаючи на ці контакти, Драгоманова слід уважати не попередником, а радше переконаним противником марксизму. Справді його позиція була заздалегідь продумана і свідома: у межах свого впливу він використовував будь-яку нагоду, щоб поборювати марксистські впливи серед українських та російських соціалістів. У цьому він досяг певного успіху в Галичині.
Драгоманов мав серйозні застереження щодо маркситських теорій. Він був готовий прийняти історичний матеріалізм лише як евристичну гіпотезу, але не як догму.
“Ви знаєте, я не згоджуюся з філософією історії і полемітики виключно економічною, бо вважаю її за свого роду метафізику, а життя людське занадто складне, щоб його поясняти лишень одним елементом. Але я нічого не маю проти й однобічної доктрини, коли вона веде до досліду нових фактів. На лихо, марксисти, або ліпше енгельсісти рідко коли досліджують що, а просто a priori чертять історичні і політичні фігури, часто зовсім фантастичні”[364].
Драгоманов намагався показати, що політичні революції XV–XVI ст. в Голандії, Англії, Америці та Франції в жодному разі не були справою лише одного класу — буржуазії — і підкреслити, що їх не можна звести до суто економічних явищ[365].
Драгоманов мав також і серйозні практичні підстави виступати проти марксизму, й вони, мабуть, були вирішальними. Він не вірив, що сектантські погляди, притаманні, як він уважав, німецьким марксистським соціал-демократам, підходили для Східної Європи.
“Щоб сектанство йшло все-таки добре, по-німецькому, треба не тільки однорідної й комплексної матерії, такої як фабричні робітники, а ще й солдатської дисципліни, до котрої привчається німець раніше, ніж стає соціалістом. Вже у французьких робітників сего нема, а в нас розсипаних селян тим паче. Нам значить ліпше йде англійська система: ліпитись коло практичних справ, а не коло катехизісів”[366].
Поширення марксизму було, безсумнівно, формою німецького культурного проникнення в Росію. Драгоманов боявся, що цей вплив посилить нахил російських соціалістів до безплідного догматизму в теорії і до централізму в практичній політиці.
361
Драгоманов М. П. Терроризмъ и свобода, муравьи и корова. Ответы на ответь “Голоса” // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 289, 301.
363
Це є основною ідеєю дослідження М. Грушевського “З починів українського соціалістичного руху: Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток” (Відень, 1922). З офіційного радянсько-російського погляду теорія незалежного походження українського марксизму є, звичайно, страшною єрессю. Звинувачення у такому націоналістичному ухилі відігравали свою роль у ліквідації місцевих українських комуністичних лідерів у 1930-х роках.