“З усіх західноєвропейських політичних партій на Росію більше всього мала вплив партія німецька, що пояснюється як тим, що в останні роки ця партія володіла такими сильними умами, як Маркс, Енгельс, Ласаль, твори яких стали підкладкою ідей російських соціалістів, так і найближчим сусідством, особливо для петербуржців, і, накінець, великою кількістю євреїв, які взяли настільки велику участь у соціалістичному русі в Німеччині та Росії, і які, особливо євреї північно-західних губерній, становили елемент, що природньо зв’язував російських симпатиків з німецькими”[367].
Досі ми розглядали окремо позиції Драгоманова щодо двох фаз російського соціалізму — народництва та марксизму. Він також критикував певні риси, які більшою чи меншою мірою були спільними майже для всіх лідерів і груп російських соціалістів. Головна з них — це брак розуміння політичної свободи в західному значенні цього терміну.
“Соціально-революційна теорія за суттю своєю набагато ближча до теорії абсолютизму, як і будь-якої іншої диктатури, ніж до лібералізму”[368].
З цього погляду марксизм був не кращий за народництво. Драгоманов говорить, що доктрина диктатури пролетаріату (яку розвинули марксистські публіцисти Плеханов і Засулич) перетворювалася на фарс у країні, де на той час (1884 рік) фабричні робітники становили лише близько одного відсотка сього населення[369].
Диктаторські тенденції російських соціалістів підтверджував той факт, що кожна окрема група, замість виступати лише від власного імені, вважала себе єдиним представником усього революційного руху. Там, де насправді існували лише невеличкі конспіративні групи, говорилося про партії і комітети. Були встановлені революційні ієрархії, які поводились немов потенційні уряди російської держави.
“Виконавчий комітет “Народної волі” являв собою лише віддалену подобу влади, а вже тепер у певних колах ми бачимо ознаки своєрідних придворних звичаїв, напр., острах перечити йому в будь-чому, намагання помазатися його славою і т. п. і т. п. Ці ж звичаї... наближають саме революційне середовище до середовища офіційного...”[370]
Особливо обурював Драгоманова цинізм російських соціалістів у тактичних методах. На його думку, єзуїтська теорія про те, що мета виправдовує засоби, веде врешті-решт до повного деспотизму однієї особи[371].
Однією з ознак аморальності російських соціалістів був той факт, що вони називали свої акти індивідуального терору виконанням присудів підпільних трибуналів. Драгоманов сприймав це як перекручення справедливості та законності[372]. Так само неприпустимим він уважав вдаватися до “благочестивого шахрайства”, такого як фальшиві царські маніфести, що мали підбурити селян до виступів[373]. Драгоманов, котрий вірив, що “потреба говорити правду єсть така ж потреба здорового чоловіка, як і потреба дихати чистим воздухом”[374], почував відразу до такої навмисної брехні і до всього нерозбірливого у засобах макіавелізму російських революціонерів.
Російські соціалісти усіх відламів були винятково нетерпимі і шовіністично настроєні щодо гноблених національностей Російської імперії. Часом вони робили виняток для поляків, з якими рахувалися як із впливовим чинником і задля прихильності яких робили поступки, часто коштом українців, білорусів і литовців[375]. Російські соціалісти та революціонери послідовно ігнорували існування “плебейських” народів, які, на відміну від поляків, не мали власної аристократії. У своїх прокламаціях російські революційні партії часто говорили про єдиний “руський народ” начебто населення імперії було однорідним, а росіяни (великороси чи москалі) не були однією із націй. На зібранні російських політичних емігрантів і в одній зі своїх брошур[376]. Драгоманов висунув ідею про створення видавництва, котре друкувало б соціалістичну літературу мовами всіх народів російської імперії: від естонців до вірменів, від бесарабських румунів до татар. Як і інші подібні пропозиції, її презирливо відкинуто[377]; все, що відступало від централістської лінії, російські революціонери відхиляли як “вузький націоналізм” чи, в кращому разі, як “непотрібне розпорошення сил, що мали бути об’єднані проти спільного ворога — царизму”. Жоден російський соціаліст не завдав собі труду ознайомитися з аргументами Драгоманова, що без участі всіх народів імперії боротьба проти царизму не буде успішною і, щоб досягти такої співпраці, слід зважити й на законні культурні та національні інтереси неросійських народів. Ці російські соціалісти, увічнюючи фанатичну ворожість царизму до поневолених народів, водночас уважали себе найсправжнішими інтернаціоналістами.
370
Драгоманов М. П. Обаятельность энергіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 386.
376
Драгоманов М. П. Естественныя области и пропаганда соціализма на плебейских языкахъ восточной Европы // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 330 (й наступні).