“[В часи Хмельницького] взаємини між всіма шарами громади української од пансько-козацько-міщанського попівства до селянства робили те, що між тодішніми козаками були люди, котрі могли виложити ті всі вільні думки, демократичні й майже чисто республіканські, й письменно, й навіть з примірами з історії своєї й чужої... Остатний великий рух український — гайдамацьке повстання Залізняка і Гонти 1768 р. — вже мало чим одійшло по темноті думок од бунта Ст. Разіна й Путачівщини [у Московщині]”[384].
Драгоманов був твердо переконаний, що протекторат Московської Росії мав несприятливий вплив на політичний, соціальний та культурний розвиток українського народу. В соціальному плані панування Росії призвело до відновлення кріпацтва, скасованого на Наддніпрянській Україні козацькою революцією. Це правда, що козацька держава йшла до соціальної стратифікації — старшина ставала чимось на кшталт нової знаті. Але тільки допомога, яку Москва надала місцевим реакціонерам, зробила можливим чіткий легальний поділ на класи та закріпачення селян на російський зразок в останній чверті XVII ст., тобто після остаточного скасування української автономії. В політиці відбулася така ж сама історія. Козацька держава мала розвинену систему місцевого самоврядування і початки представницького національного правління. Як показує Драгоманов, ліберальні конституційні режими прогресивних європейських держав розвинулися з аналогічних коренів. Однак на Україні ті корені були придушені російським централізмом[385]. Що стосується культури, то кордони Російської імперії стали майже непроникною стіною між Україною і Західною Європою. В першій половині XVIII ст. в Україні ще було набагато більше людей із європейською освітою, ніж у Росії. Проте в 19 ст. майже єдиним шляхом із підросійської України на Захід був довгий і складний маршрут через петербурзьке “вікно в Європу”. Дуже промовистими є такі факти: в 1748 році в Чернігівському полку (полки були козацькими адміністративно-територіальними одиницями) діяло 143 школи, а в 1875, після запровадження земств, на тій самій території було лише 52[386].
Але, маючи такий пильний історичний погляд, Драгоманов не міг не бачити й іншого боку цього питання. Союз України з Москвою не був випадковим[387]. Перед козацькою Україною поставали дві основні проблеми зовнішньої політики: завоювати й колонізувати узбережжя Чорного моря та вигнати паразитичну польську олігархію. Постійні наскоки турків і татар, для яких Україна була такою собі “білою Африкою” і благодатною землею для захоплення невільників, робили майже неможливим упорядковане, осідле життя. Українські селяни та козаки заздро позирали в бік родючих південних степів, які неможливо було заселити через татарську загрозу. Та й чорноморських гаваней Україна потребувала для торгівлі та контактів із зовнішнім світом. Вона мала доступ до Чорного моря на початку княжої доби і потім знову на початку XV ст., але втратила його після того, як турки стали могутньою силою на Балканах і поширили свою зверхність на Молдавію та кримських татар.
Після Люблінської унії (1569) назріло також питання польсько-українських стосунків. Унія відокремила Україну від т. зв. Литовської держави, яка насправді була федерацією литовців, білорусів та українців, і підпорядкувала Україну Польщі. Безмежна жадоба польських магнатів, обурлива польська соціальна система і войовничий католицизм польських контрреформаторів — усе це привело до стихійної реакції з боку українського народу, що досягла найвищої точки під час революції 1648 року.
Безліч народних пісень показує, наскільки глибоко українці усвідомлювали два своїх національних завдання: боротьбу проти турків і татарів та боротьбу проти польської шляхти. Взявши на себе ініціативу в цій подвійній боротьбі, козацька військова організація, що після 1648 року розвинулась у козацьку державу, стала надзвичайно популярною серед українського народу. Але молода козацька держава не могла протистояти тискові трьох своїх сусідів — Польщі, Туреччини та Московської Русі. Польський натиск кинув Україну в обійми Москви, і згідно з Переяславськими статтями (1654 р.) Україна прийняла протекторат московського царя. Звичайно, дуже скоро козацькі лідери усвідомили, яку загрозу для них становив московський централізм Наступник Хмельницького Виговський намагався звільнити Україну від московської зверхності. Деякі з важливіших гетьманів, які правили пізніше, серед них Дорошенко, Мазепа та Орлик, проводили ту ж саму політику. Однак, аби порвати з Москвою, потрібна була орієнтація або на Польщу, або на Туреччину, а народ не був готовий до жодного з цих неприродних союзів. Антиросійська політика Виговського, Дорошенка та Мазепи залишилась “державною справою”, яку не підтримали маси. Ворожість до турків і татарів та до Польщі й далі була в свідомості народу на першому місці. Така постава пояснює відносно слабкий протест на знищення Катериною II залишків козацької автономії: ця втрата збіглася з завоюванням чорноморського узбережжя, нового широкого простору для української колонізації, і з кінцем польського панування на Правобережній Україні. Після включення України до складу Російської імперії Росія в певному сенсі перебрала основні зобов’язання української зовнішньої політики. Виконуючи їх, вона здобувала підтримку українського народу.
385
Порівняй: Drahomanov М. Р. The Lost Epoch // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 153–160.
386
Драгоманов M. П. Письмо В. Г. Белинскаго къ Н. В. Гоголю (Предисловіе) // Собрате политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 246 (підрядкова примітка).