Драгоманов проголосив, що кожний український інтелектуал мусить поселитися в певній громаді і врости в певне соціальне оточення.
“[Інтелектуали] мусять одтепер же змагатись, щоб, осівши по нашим громадам, приложити свої голови й руки до того, щоб справляти всі служби, потрібні в здоровому життю громадському, щоб Україна... покрилась цілою сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств”[401].
Заклик Драгоманова до зденаціоналізованої інтелігенції влитися в українську справу найбільш зворушливо виражений в таких патетичних словах:
“Письменний українець по більшій части працює для кого вгодно, тільки не для своєї України й її мужицтва... [Письменні українці] мусять заректись не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки”[402].
Не менш поважною, ніж денаціоналізація еліти, була проблема ізоляції українських регіонів один від одного. Драгоманов вказував на ненормальний стан, коли Лівобережна і Правобережна Україна, Галичина і Задкарпаття — вся підросійська і вся австро-угорська Україна мали між собою дуже мало контактів і навіть не були добре поінформовані про те, що діється в іншому регіоні[403]. У наукових працях Драгоманов показав етнічну і мовну однорідність українського народу від Кубані коло підніжжя Кавказу до Закарпатського краю в угорській державі[404]. Він розумів, що ця етнічна єдність мусила б мати політичні наслідки. Хоч він і не пропонував як практичну мету об’єднання всієї української території в одну державу, він ставив за мету тісну політичну й культурну співпрацю і взаємодопомогу між різними частинами української території. Наприклад, радив, щоб уся демократична пропаганда, призначена для населення Кубані, розпочиналася з нагадування кубанським козакам, що вони нащадки славної Запорозької Січі[405].
Справді піонерською була праця Драгоманова в Закарпатті, найбільш віддаленому й відсталому з усіх українських регіонів. Ця земля перед першою світовою війною була відома як Угорська Русь. У міжвоєнний період вона мала назву Підкарпатської Русі і належала до Чехословаччини. Від 1938 року її називали Карпатською Україною. Драгоманов став, мабуть, першим лідером українського національного руху, який дістався цієї землі: він бував тут двічі, у 1875 і 1876 роках. Його глибоко вразила бідність її гнобленого й експлуатованого народу. Пізніше він ніколи не втрачав жалюгідний стан цих земель із поля зору й намагався привернути до них увагу решти українців. Незадовго до смерті він ще раз нагадував українцям про їхній обов’язок щодо Закарпаття.
“Позаяк я був першим українцем, одвідавшим Угорську Русь, і позаяк я побачив, що вона одрізана духовно навіть од Галичини, більше, ніж Австралія од Європи, — то я собі дав Аннібалову присягу працювати для того, щоб прив’язати Угорську Русь до нашого національно-демократичного і поступового руху, в котрому лежить її єдиний порятунок... Я не можу виповнити моєї присяги, але тепер... осмілюсь скласти ту присягу на їх [українські] голови”[406].
Виробляючи свою українську стратегію, Драгоманов зумів скористатися навіть із поділу України на російську та австро-угорську частини. Систематичне переслідування українського руху царським урядом, зокрема скандальна заборона друку українською мовою, обмежувало можливість діяльності в Росії. У цій тяжкій ситуації деякі українські патріоти єдиною розв’язкою вважали переконати російський уряд у нешкідливості українського руху, відмовляючись від будь-яких політичних завдань і обмежуючись культурним регіоналізмом на зразок літературного руху на нижньонімецькому діалекті (Plattdeutsch). Драгоманов не погоджувався з цією ідеєю відокремлення політики від культури, сумнівався він і в тому, що такі поступки приведуть до пом’якшення царського гніту. Він боявся, що така боягузлива постава відштовхне молодь — а також усіх мужніх та волелюбних людей — і таким чином їхня енергія піде намарно. Він уважав, що національному рухові слід облишити спроби порозумітися з урядом. У межах Російської імперії його учасники мають зосередитися на суто академічній роботі (з необхідності друкованій російською мовою) в галузях української історії, етнографії, економічних питань тощо. Ці дослідження могли б згодом стати основою для політичної діяльності. Водночас українському рухові слід, зберігаючи, звичайно, організаційну незалежність, шукати шляхів співпраці з різними російькими опозиційними рухами, від земських конституціоналістів до революційного підпілля. Однак центр тяжіння українського руху варто перенести до Галичини, де, незважаючи на польську гегемонію, австрійські закони все ж таки забезпечували крихту свободи. Драгоманов сподівався, що галицькі та підросійські українці можуть створити там центр української діяльності. І тоді поки послаблення царського абсолютизму не розв’яже руки українцям у Росії, життєдайна енергія цього центру променюватиме й на Підросійську Україну[407].
404
Порівняй: Drahomanov М. Р. Political and Social Ideas in Ukrainian Folk Songs // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 209–213.
405
Драгоманов М. П. Козацькі спомини і громадські потреби в Кубанщині // Громада. — 1882. — N 5. — С. 225 й наступні.