Розглянемо два приклади боротьби Драгоманова проти упереджень своїх співвітчизників — його ставлення до культу Шевченка та позицію щодо користі російської літератури для українців.
Геніальний поет і революціонер Тарас Шевченко (1814–1861) мав величезний вплив на розвиток української національної свідомості. Українці шанували його як пророка, і скоро навколо його імені та пам’яті виріс культ. Кожна українська фракція, від клерикалів до соціалістів, бачила Шевченка у світлі своїх ідей, ігноруючи ті аспекти його життя і праці, які їм не підходили. Певна річ, Драгоманов не заперечував проти вшанування пам’яті Шевченка. Пізніше він безуспішно намагався опублікувати в Женеві повне, нецензуроване видання поезій Шевченка. Зате він виступав проти канонізації Шевченка, яка сховала за німбом справжню людину й поета. Він уважав конче потрібним історично-критичний підхід, який брав би до уваги також Шевченкові вади. Зокрема він застерігав від сприйняття його поезії як послідовної політичної програми[414].
Може видатися дивним, що і за життя, і після смерті Драгоманова часто звинувачували в русофільстві. Причина цього полягала в часто висловлюваному ним переконанні, що українцям не слід уникати російської літератури. Його аргументи були прості: по-перше, російська література безумовно ввібрала найбільші художні досягнення всіх слов’янських літератур; по-друге, відвертаючись від російської літератури, українці радше поглиблять свою провінційність, аніж культурну незалежність. Драгоманов так відповів на докір щодо його рабської відданості російській літературі та культурі:
“Я позволю собі сказати.., що з 20–25 рр. свого життя читаю на 5 новоєвропейських мовах, окрім слов’янських.., “кохаюсь” більше усего в літературі, як і взагалі культурі й політиці англійській, і готовий дожити до віку зовсім без книг російських, окрім спеціальних мого фаху!.. Але я бачив на Україні такі факти, що на 100 українофілів ледве 2–3 читали європейські книжки, — та й то більше фахові, і що більша частина навіть українських писателів не зна ні одної європейської мови. Які при такому стані речей можуть бути відносини української літератури до російської і образованє українських писателів, коли вони будуть гордувати навіть російською літературою?.. Про себе ми скажемо, що ми б і слова не говорили про культурну вартість російської літератури, як би бачили на Україні хоч де-небудь рішучі заходи для того, щоб здобувати ту їжу безпосередньо з Західної Європи, і як би в писанях нових українських літераторів не била в очі явна необразованість, навіть просто літературна”[415].
Отже, без російської літератури годі було обійтися на Наддніпрянській Україні через те, що існувала потреба в численних російських перекладах західноєвропейських творів. Дещо іншою була ситуація в Галичині, де багато людей знали німецьку мову. Але Драгоманов остерігався, що німецький культурний вплив має схильність продукувати бюрократів, і вважав, що російська література може відіграти позитивну роль і в Галичині. Він гадав, що дух соціальної критики, який переважав у найкращих зразках російської літератури, приверне увагу відсталої галицької інтелігенції до потреб власного народу. На думку Драгоманова, таке почуття до народу було для українського національного руху найкращим стимулом. Крім того, знайомство з російською дійсністю сприятиме знищенню ілюзій консервативних старорусинів щодо царської імперії. Драгоманов ствердив, що він розповсюдив у Галичині більше російських книжок, ніж усі московські панславісти разом узяті, і що саме це спонукало молодше покоління перейти до українського національного табору[416].
Драгоманов міг дозволити собі такий безсторонній утилітарний підхід тому, що був переконаний у життєздатності української культури і позбавлений почуття національної меншовартості. Багато його співвітчизників, які компенсували свою залежність від російської культури лайками на адресу Росії, не могли пробачити йому такої постави. Драгоманов зауважував, що якраз ті, хто критикував його як “русофіла”, насправді самі готові були зробити набагато більші поступки щодо вживання російської мови в публікаціях і навіть приватному листуванні. Різниця полягає в тому, що Драгоманов уважав нечесним не “признати і в теорії частину тих поступок, які інші роблять на практиці”[417].
В історії української політичної думки Драгоманов стоїть посередині між поколінням Кирило-Мефодіївського Братства 40-х років XIX ст. — першим виявом модерної української національної свідомості — і поколінням, покликаним будувати незалежну українську демократичну республіку в 1917 році. Звичайно, Драгоманов не був першим учасником українського національного руху, який роздумував над політичними проблемами й опрацьовував програми. Але щодо об’єму праць, різноманітності порушених питань, глибини думки жоден із його попередників чи сучасників не може з ним зрівнятися. Досьогодні в царині політичної теорії Україна породила небагато людей такого масштабу. Репутація Драгоманова постраждала від того, що в дуже багатьох відношеннях він був першим. Для наступного покоління багато з його важкоздобутих досягнень були вже самоочевидні, тоді як питання, де історичний розвиток лишив позаду його погляди (наприклад, українська державність), стали цілком ясні Це одна з причин зменшення впливу Драгоманова на українську політичну думку в міжвоєнний період. Але вивчення спадщини Драгоманова, яке поставить собі за мету відрізнити живі ідеї від мертвих, не зможе не підтвердити багатство і плідність його внеску.