Видатний німецький соціолог Макс Вебер оцінював конституційний проект Драгоманова як блискучий. Він писав:
“Велика сила Драгоманова полягає в синтезі економічних і національних ідеалів та в ясному усвідомленні того, що є можливим відповідно до етнографічних умов Росії й сучасних економічних обставин”[423].
Вебер повністю погоджувався з тезою Драгоманова про те, що унітарна структура Російської імперії була основною перешкодою до ліберальної трансформації й органічної “європеїзації” країни.
На які ж сили розраховував Драгоманов у боротьбі за здійснення федеративної програми? Він уважав, що природними спільниками українців були всі неросійські нації імперії, від фінів на півночі до народів Кавказу на півдні. Серед великоросів теж існували групи з сильним відчуттям територіального патріотизму і з традиціями спротиву централізмові Москви й Санкт-Петербурга: донські козаки, сибіряки, жителі Поволжя та Уралу, а також Далекої Півночі[424]. Ідеї Драгоманова справдилися під час революції 1917–1920 рр., коли ці регіони були єдиними етнічно російськими територіями, які протистояли комуністичній хвилі, що йшла з центральної Росії.
Згідно з добре відомою соціологічною закономірністю, революційний рух схильний переносити свою організаційну структуру на будь-який витворений ним режим. Не лише мета Драгоманова, а й засоби, які він пропонував, були децентралізаційними і федеративними. Він сподівався на створення низки регіональних революційних організацій, що координуватимуть свою діяльність добровільно, а не просто коритимуться диктатові центральної влади[425]. Ця концепція різко контрастувала з поширеною в російських революційних колах ідеєю про конечну потребу дуже централізованої революційної організації. Після перемоги її центральний комітет став би основою тимчасового уряду з необмеженою владою. Довершував би цей централістський ланцюг контроль тимчасового уряду за виборами до всеросійських національних зборів.
Драгоманов застерігав, що насправді ця програма означала б передачу централізованої влади до інших рук і привела б до небезпеки диктаторського перевороту справа чи зліва. Ідеї всеросійських національних зборів він протиставляв ідею установчих зборів в областях. “Ми майже певні, що Земський Собор імперії збереже переважання великоруської народності й інтересів центральних московських провінцій над усіма іншими, особливо у питаннях шкільних та економічних”[426].
Тут ми підходимо до питання методів у політичній боротьбі.
“По суті справи, теорії державності лібералізму відповідає в сфері політики стосовно соціальних і культурних реформ теорія прогресивних реформ, а не революції, як насильницького перевороту... Ліберальні теорії визнають політичні революції як засіб усунення державного насильства, що перешкоджає реформам, які могло б проводити самоуправне населення”[427].
Залежно від загальної політичної ситуації Драгоманов декілька разів змінював свою думку щодо найдоцільніших тактичних методів. В юності він сподівався на можливість мирного розвитку на основі реформ Олександра II — звільнення кріпаків, нової судової системи, впровадження земств[428]. Реакційний поворот російського уряду, зокрема утиски українського руху, змінив його поставу на войовничішу. Під час Балканської війни (1877–78 рр.) він видавав брошури для солдатів та офіцерів, закликаючи їх до збройного повстання[429]. Він сподівався, що армія повстане знову, як колись декабристи після наполеонівських воєн, але цього разу військову акцію підтримає громадська думка, центром якої були земства. Згодом, у 1880-х рр., втративши ілюзії на швидке вдосконалення російського режиму, він знову став дивитися на цю справу спокійніше. У той час він звернув погляд на земство — острівець самоуправління посеред абсолютистсько-бюрократичного режиму. Його надія грунтувалася на прикладах Франції та Пруссії: у Франції ініціатива провінційних зборів призвела до скликання Генеральних Штатів у 1789 р.; у Пруссії діяльність провінційних сеймів спричинилася до скликання у 1847–1848 рр. парламенту[430].
Драгоманов докоряв російській опозиції за вузькість її поглядів: внаслідок століть абсолютизму і централізму вона могла уявити собі політичну зміну лише як результат насильства, як
“вчинок царський якого-небудь Петра I або різню якого-небудь Пугачова — в обох случаях [як] катастрофу над громадою, а не вільний і спільний вчинок лучших сил громадських, чи то мирний, чи повстанський”[431].
425
Порівняй: Drahomanov М. Р. The Centralization of the Revolutionary Struggle in Russia // Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings. — P. 181–192.
429
Драгоманов M. П. До чего довоевались // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 121.
430
Драгоманов М. П. Либерализмъ и земство в Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 787–857.