На відміну від російських слов’янофілів, Драгоманов хотів не знищення, а федералізації Австро-Угорщини. Поділ імперії на історичні коронні краї, де аристократична нація звичайно пригноблює плебейські народи, треба, вважав він, замінити системою, що гарантуватиме всім народам цілковиту рівність на основі загального виборчого права. Драгоманов нагадував своїм товаришам у Галичині, що боротьба за загальне виборче право повинна бути їхнім безпосереднім політичним завданням[439].
Драгоманов виявляв великий інтерес до долі балканських слов’ян, яких уважав природними спільниками українців. Він розумів, що саме через унію з Україною Росію стали цікавити Балкани та чорноморські області і що конфлікт Російської імперії з Туреччиною був успадкований від козацької України. Однак Росія, з огляду на її імперіалістичні тенденції, не здатна була стати чесним союзником цих областей у боротьбі за їхню незалежність. “Деспотія не може бути визволителькою”[440]. Драгоманов застерігав своїх болгарських та сербських товаришів від надій на щиру допомогу з боку Росії.
Східноєвропейську програму Драгоманова довершували його ідеї щодо взаємин Німеччини та Росії[441]. Він уважав, що ці дві агресивні великі держави кліщами обхоплюють Східну Європу. Ті з захоплених цими кліщами країн, яким більше загрожувала Німеччина, пов’язували свої надії з російською силою, а ті, що перебували під загрозою Росії, покладалися на Німеччину. Натомість Драгоманов обстоював думку, що російський та німецький імперіалізми підтримували один одного, і вважав фундаментальною помилкою віру в те, що ці дві держави заженуть одна одну в безвихідь. Він гадав, що тривалий мир у Східній Європі може створити лише визволення та федеративний союз народів, що живуть між російськими і німецькими етнічними блоками. Де стримувало б і російських, і німецьких імперіалістів. Розладнання планів цих імперіалістів додало б сил лібералам тих націй, у яких авторитарна форма врядування була функцією експансіоністської зовнішньої політики. Зрештою федерація народів між цими блоками принесла б користь німцям та росіянам, так само як і меншим народам між ними.
Як нам відомо, Східна Європа пішла шляхом цілком протилежним до того, що його накреслив Драгоманов. А проте навряд чи можна мати сумнів, що він добре бачив найбільші проблеми цієї частини світу. І сумний перебіг подій від 1914 року ще раз переконує нас у тому, що ідеї Драгоманова можуть мати нормативну вартість і в майбутньому.
ПЕРША УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ПРОГРАМА “ПЕРЕДНЄ СЛОВО” ДО “ГРОМАДИ” МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА{85}
I. МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ І ЙОГО МІСІЯ
У 1878 році в Женеві з’явилося “Переднє слово” як перший випуск неперіодичного журналу “Громада”. Редактором “Громади” й автором її програмового “Переднього слова” був Михайло Драгоманов (1841–1895). Ця публікація становить переломову подію в розвитку новітньої української політичної думки. В певному сенсі, який постараємося уточнити нижче, її можна взагалі вважати першою українською політичною програмою. Через це “Переднє слово” Драгоманова заслуговує на те, щоб його сьогодні розглянути з перспективи одного сторіччя.
Коротка передісторія “Громади” така[442]. Драгоманов працював від 1864 року в Київському університеті св. Володимира, спочатку як приват-доцент, а згодом як штатний доцент, читаючи курси, головне, з античної історії. Він опублікував теж кілька важливих праць про український фольклор і усну словесність. Поряд з науковою діяльністю Драгоманов був чинний у таємній українській організації, київській т. зв. Старій громаді та надбав собі голосне ім’я сміливими статтями в російській і галицько-українській пресі. На Драгоманова як на українського “сепаратиста” та небезпечного радикала посипалися доноси до університетського начальства; його атакували в реакційних російських газетах. Справа дійшла нарешті до самого царя. Під час свого перебування в Києві в вересні 1875 р. Олександер II дав розпорядження: заборонити Драгоманову викладати в Київському та інших південних (Харківському й Одеському) університетах, але дозволити йому перейти до котрогось з північних університетів. Однак Драгоманов відмовився просити про “добровільну” відставку з Київського університету. Тоді його звільнено “по третьему пункту”, себто адміністративним порядком, що закривало йому назавжди дорогу до дальшої академічної кар’єри в Росії.
440
Драгоманов M. П. Внутреннее рабство и война за освобожденіе// Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 88.
441
Порівняй: Drahomanov М. Р. Germany’s Drive to the East and Moscow’s Drive to the West // Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings. — P. 161–174.
442
Інформації взято з таких джерел: М. П. Драгоманов. Автобиографи ческая заметка. — “Літературно-публіцистичні праці”, 1, Київ, 1970; М. Грушевський. З починів українського соціялістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціялістичний гурток. Відень, 1922; Д. Заславский. М. П. Драгоманов. Критико-биографический очерк. Київ, 1924; Михайло Грушевський. Місія Драгоманова. — “Україна” (Київ), 1926, ч. 2–3; Ігнат Житецький. Останній виїзд М. П. Драгоманова за кордон. — “Україна”, 1926, ч. 2–3.