Драгоманов покинув Україну на весну 1876 р., а перший випуск “Громади” з’явився щойно два роки пізніше. На це запізнення склалися різні причина Насамперед великі практичні клопоти, зв’язані з подвійним переселенням та влаштуванням власної друкарні в Женеві. Помічником Драгоманова в цій справі був Антін Ляхоцький, знаний в еміграції під псевдонімом “Кузьма”, що став складачем усіх драгоманівських видань. Але були й інші причина Це був критичний час російсько-турецької війни 1877 року. Драгоманов гаряче співчував визволенню балканських слов’ян з-під турецького ярма. Рівночасно посилювався революційний рух у Росії. Драгоманов вірив у можливість перевороту й видав кілька брошур російською мовою, що в них закликав перетворити війну проти “зовнішніх турків” на атаку проти “турків внутрішніх”, себто проти царського самодержавства[444]. Врешті, були труднощі з матеріалами для “Громади”, що сповільнювало підготовну роботу. Київські “громадяни” зобов’язалися були постачати майбутньому журналові статті та поточні інформації, але цього не виконала Отже, Драгоманову довелося самому написати програмове “Переднє слово”, яке розрослося в обширну працю, яку він закінчив 30 квітня 1878 р.; ця дата поставлена при кінці тексту. Трохи згодом у тому ж році “Переднє слово” вийшло друком як перший випуск “Української збірки “Громада”.
Драгоманову пощастило видати п’ять томів “Громади”, що з’являлися з великими перебоями: три томи в 1878, один в 1879 і ще один, останній, у 1882 році. Крім цього, була спроба перетворити “Громаду” на постійний двомісячний журнал під спільною редакцією Драгоманова, Павлика й Подолинського. Але цієї “періодичної Громади” вийшло тільки два числа в 1881 році.
Збірники були первісно задумані як закордонний орган київської Старої громада Але через недостатній контакт між Женевою й Україною вони фактично стали силою обставин драгоманівським органом. Увесь тягар заповнити збірники впав на самого Драгоманова, якому якоюсь мірою допомагав невеликий гурт співробітників з еміграції й Галичини: Подолинський, Павлик, Федір Вовк, Володимир Навроцький. Таким чином, “Громада” віддзеркалювала сильну індивідуальність її редактора та його світогляд. Але останній далеко не в усьому збігався з поглядами більшости членів Старої громади, що в ній Драгоманов ще до свого виходу на еміграцію стояв на лівому крилі. З бігом часу духова дистанція між женевським емігрантом і його колишніми товаришами в Україні збільшувалася, що накінець довело між ними до повного відчуження.
Дана стаття не ставить собі за завдання докладно насвітлити життя і працю Драгоманова женевського періоду, але про це слід зробити кілька узагальнюючих зауважень. Складність позиції Драгоманова полягала в тому, що він був рівночасно і українським, і всеросійським діячем. Він зразу зайняв був помітне місце серед російської еміграційної колонії. Вершинним пунктом його російської діяльности були роки 1881–1883, коли він був головним співробітником, пізніше редактором газети “Вольное слово”, що вважалася органом т. зв. Земського Союзу. На сторінках “Вольного слова” Драгоманов м. ін. друкував свій капітальний політичний трактат “Историческая Польша и великорусская демократия”, що з’явився теж у книжковому виданні (Женева, 1882). Але відносини між Драгомановим і більшістю російської еміграції скоро попсувалися. Драгоманов гостро виступив проти терористичних і аморальних метод політичної боротьби, що їх схвалювали російські революціонери; він критикував їх великодержавний шовінізм та централістсько-диктаторські нахили. Російські революціонери не могли йому простити його “лібералізму й конституціоналізму” та “українського націоналізму”. Драгоманов зробився одіозною постаттю у світі російської еміграції, й особистих зв’язків не порвали з ним тільки окремі одиниці, такі як Сергій Степняк-Кравчинський та Володимир Дебагорій-Мокрієвич, обидва, до речі, походженням українці. Рівночасно, як уже згадано, поглиблювалося відчуження між Драгомановим і київською Старою громадою. Під тиском суворої реакції річище українського національного руху в Російській імперії звузилося в 1880-их рр., й він майже перестав проявляти себе назверх. “Громадяни” вважали, що треба перечекати лиху годину, а поки що обмежитися до кабінетної наукової праці. З цього погляду закордонна політична акція Драгоманова, що про неї в Україну доходив тільки далекий відгомін, здавалася в кращому випадку зайвою розкішшю, а в гір-шому — грою з вогнем, бо вона могла провокувати царський уряд на нові протиукраїнські репресії. Драгоманов не міг помиритися з такою поставою, що в ній він добачував — не зовсім справедливо — тільки капітулянтство і боягузтво. Врешті в 1886 р. Стара громада відмовила Драгоманову в дальшій фінансовій підтримці, й між ними стався повний розрив[445].
444
“Турки внутренние и внешние” (1876); “Внутреннее рабство и война за освобождение” (1877); “До чего довоевались” (1876). Брошури передруковані в: “Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова”, т. 2. Париж, 1906.
445
Історія взаємовідносин між Драгомановим і Старою громадою задокументована в книзі: Архів Михайла Драгоманова, 1. Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870–1895 рр.). Праці Українського Наукового Інституту, т. 37. Варшава, 1937.