Моральне і матеріальне становище Драгоманова у Швайцарії було ввесь час дуже тяжким, а в другій половині 1880-их років, коли він опинився в майже повній ізоляції, воно стало прямо трагічним. Не можна сумніватися, що постійні турботи, хвилювання, розчарування, удари, непевність завтрішнього дня, незабезпеченість родини (дружини і трьох дітей), гіркі злидні — підірвали здоров’я Драгоманова та спричинили сердечну недугу, що загнала його передчасно в могилу. Проте слід згадати, що останній період життя Драгоманова був відрадніший. У 1889 році він переїхав до Софії в Болгарії, куди його запрошено на професора історії у Вищій школі (університеті). Великим джерелом задоволення були для нього успіхи радикального руху в Галичині, який саме тоді починав набирати широкого розмаху. Драгоманов був духовим батьком галицького радикального табору, що в його пресі брав найактивнішу участь до своїх останніх днів. Михайло Драгоманов помер у Софії 20 липня 1895 року.
Якщо оцінювати діяльність Драгоманова женевського періоду з морального погляду, не можна назвати її інакше як геройським подвигом. Вона не може не захоплювати і самим своїм обсягом. Ми не маємо змоги зупинятися на цьому місці на науковій праці Драгоманова за ці роки (якої він не переривав, незважаючи на несприятливі обставини), ані на його “амбасадорській” ролі інформатора західньоєвропейської громадськости про українську справу. Те, що нас цікавить тут, це публіцистика Драгоманова, що нею він зробив тривалий внесок у скарбницю української політичної думки. Один його твір, програмове “Переднє слово” до збірників “Громада”, розглянемо докладніше.
На закінчення цього розділу варто зацитувати міркування Михайла Грушевського, що характеризують “місію Драгоманова” як першого українського політичного емігранта в XIX столітті:
“Чим став Драгоманов в історії українського відродження, він став завдяки сій громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя — але заразом поставила його в спеціяльно корисні з деяких поглядів і заразом незвичайно відповідальні політично-громадські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського життя перед культурним світом. Винесла на стано вище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати всю свою енергію і всі засоби свого інтелекту, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла — і не вмре, незважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації й знущання, звернені проти сеї “проскрибованої України”, відбивати їх і відповідати доказами і виявами позитивних, поступових, загальновартісних прикмет ураїнського руху. Над українським же життям, в сю тяжку, задушливу, деморалізаційну його пору, настановила громадську контролю отсеї всеукраїнської заграничної експозитури, — Драгоманова і його гуртка, — що витягала українство з манівців провінціялізму і опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного і соціяльного визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначних сих трьох його осередків: київського, львівського і женевського. Місія Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті”[446].
II. ПОГЛЯД НА “ПЕРЕДНЄ СЛОВО” ДО ”ГРОМАДИ”
В заголовку цієї статті названо “Переднє слово” Драгоманова з 1878 року “першою українською політичною програмою”. Цю першість треба сприймати як відносну. Від світанку українського національного відродження в ранньому XIX ст. почала теж прозябати новітня українська політична думка. Її парості бачимо і в “Історії Русів”, що постала десь на переломі XVIII–XIX сторіч, і в програмових документах Кирило-Методіївського Братства 1846–1847 рр., і в поезії Шевченка, і в наукових та публіцистичних писаннях Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та “хлопоманів” 1860-их рр. тощо. Це була та інтелектуальна традиція, з якої виріс Драгоманов, чого, зрештою, він сам був добре свідомий. Недовго до Своєї смерти він заявив, що в своїй праці, мовляв, тільки намагався застосувати “ті провідні думки, до котрих дійшли в сорокові роки славні братчики кирило-методіївські, ...звісно, з відмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в новіші часи”[447].
447
“Відповідь М. Драгоманова на ювілейні привітання 16.XII.1894”. М. П. Драгоманов. Вибрані твори, т. 1 (єдиний, що з’явився). Прага, 1937, ст. 89.