Як пояснити ці розходження між програмами “Переднього слова” та “Вільної спілки”? Невже Драгоманов пройшов за шість років, що відокремлюють обидва документи, світоглядову еволюцію? Чи він був людиною непостійною у своїх переконаннях? Таку непостійність приписував йому Липинський: “Бо єсть в історії не один, а кількох Драгоманових... Він, під впливом російської школи, загубив ці моральні й політичні устої, які були в його домі, а потім сам для себе ціле життя таких устоїв шукав, весь час їх міняючи...”[457] Характеристика цікава, але помилкова. Всупереч твердженню Липинського, Драгоманов ніколи не міняв своїх принципів. Його світогляд сформувався рано, і він дотримувався його ціле життя. Слушно писав Олександер Мицюк: “Що програма “Вільної спілки” не була ознакою “правого ухилу” у Драгоманова, можна побачити з того, що він до кінця залишився вірний анархістсько-соціялістичному світоглядові...”[458]
Отже, позірні суперечності між “Переднім словом” і “Вільною спілкою” пояснюються інакше. Політичний світогляд Драгоманова становив складну синтезу анархістських, соціялістичних, демократичних, ліберальних, федералістичних і українських патріотичних елементів, об’єднаних на базі філософії позитивізму. Залежно від часу й обставин, Драгоманов увипуклював певні елементи цієї синтези; при цьому інші елементи немов відступали назад, але він їх не цурався, а при відповідних нагодах вони знов виходили на поверхню в його писаннях. Радикалізм “Переднього слова” мав свою причину в тому, що в цій праці акцент поставлено на теоретичні принципи та кінцеві, ідеальні цілі. Немає теж сумніву, що на характер “Переднього слова” вплинуло зближення Драгоманова до російських революційних кіл у початковий період його перебування в Швайцарії, а також його тодішня співпраця з Сергієм Подолинським. Драгоманов не погоджувався з “бунтарством” Подолинського, але подекуди поступався натискові цієї яскравої, динамічної особистости[459]. “Вільна спілка” постала в далеко змінених обставинах. За попередніх шість років Драгоманов устиг зовсім розчаруватися в російських революціонерах, що майже з усіма з них він тепер перебував на воєнній стопі. Не стало й Подолинського, який згас передчасно. “Вільна спілка” була адресована до українських ліберальних “земців”, що з ними Драгоманов нав’язав контакт. В цьому програмовому документі наголошено практичні цілі в боротьбі за свободу в Росії й Україні на ближчі роки чи десятиліття. Трохи упрошуючи, можна сказати, що “Переднє слово” являє собою програму-максимум Драгоманова, а “Вільна спілка” — його програму-мінімум.
Котра з цих двох програм ближча нам сьогодні? Відповідь на це питання залежить, очевидно, від світоглядних позицій сучасного студійника історії української політичної думки. Говорячи у власному імені, дозволяю собі визнати, що всі мої симпатії по боці Драгоманова-ліберала, конституціоналіста й реформіста; зате до Драгоманова-громадівця, доктринера й утопіста, маю принципові застереження, що їх я старався викласти в даній статті.
Тепер виринає в логічній послідовності низка нових питань — про рецепцію драгоманівської ідейної спадщини в Україні (Наддніпрянщині й Галичині) та Росії, її вплив на формування українських політичних партій та на дальший розвиток української політичної думки. Про ці речі можна зустріти в українській і неукраїнській літературі найсуперечливіші погляди. У той час, як відомий есерівський діяч Микита Шаповал величав Драгоманова “ідеологом нової України”[460], націоналістична публіцистика міжвоєнної доби оскаржувала його як найбільшого шкідника в новітній історії України та духового винуватця поразки наших визвольних змагань 1917–1921 рр.[461] Не можу відмовити собі приємности, щоб не процитувати двох компетентних чужих дослідників. Польський історик українського руху Станіслав Смолька писав у роки першої світової війни: “Сучасне українство розглядає себе, як виховане Драгомановим; цього не осмілюються оспорювати навіть помірковані групи”[462]. Але добре поінформований радянський дослідник Давид Заславський ствердив таки в першому реченні своєї досі не перевершеної біографічної розвідки: “М. П. Драгоманов належить до авторів дуже шанованих, але дуже мало читаних в Україні”[463]. На те, щоб розплутати цей клубок суперечностей, була б потрібна окрема праця.
457
Іван Лисяк-Рудницький. Назарук і Липинський: Історія їхньої дружби та конфлікту. — “Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського”. Філадельфія, 1978, ст.ст. XLVII–XLVIII (див. другий том цього видання).
458
Prof. Mytziuk, Prag. Die politischen und sozialökonomischen Anschaungen Drahomanivs. — “Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slaven”. Нова серія, том II (1935), ст. 291.
459
Плодом співпраці між Драгомановим і Подолинським була “Програма”, датована 1 вересня 1880 р., що з’явилася в першому числі т. зв. періодичної “Громади”, за підписами М. Драгоманова, М. Павлика й С. Подолинського. Її основним автором був Подолинський, але Драгоманов вніс свої поправки. Тон і зміст цього документу куди радикальніший, ніж “Переднього слова” з 1878 року. Це був найлівіший пункт у політичних виступах Драгоманова, і він сам потім жалів, що піддався вимогам Подолинського. Текст “Програми” 1880 р. передруковано в: М. Драгоманов. Вибрані твори, т. 1, ст.ст. 148–151.
460
Заголовок вступної статті, вміщеної в празькому виданні “вибраних творів” Драгоманова.
461
Характеристичним продуктом націоналістичного середовища є брошура М. Мухина (Драгоманов без маски, Львів, 1934), що в ній, між іншим, прирівняно Драгоманова до Азефа та названо його “законим спадкоємцем Петра I” (ст.ст. 54–55).
462
Stanislaus von Smolka. Die reussische Welt. Historisch-politische Studien, Vergangenheit und Gegenwart. Відень, 1916, ст. 105.