Драгоманов уважав, що плідне обговорення єврейського питання вимагає розглядати всі його істотні аспекти, а не зосереджуватися лише на одному з них — такому, як правові обмеження єврейської меншості. Свої погляди на становище євреїв на Україні він підсумував таким чином: а) євреї переважно зосереджуються на певних купецьких заняттях; б) ці купці та посередники виконують важливу економічну функцію, “особливо тепер, при переході від натурального до грошового господарства”[473], але їх непропорційно багато; в) давня традиція відокремлення зміцнила єдність єврейської громади, члени якої виявляють схильність не допускати сторонніх у своє середовище і діяти монопольно; г) єврейська громада внутрішньо поділена на багатих і бідних, експлуататорів і експлуатованих[474].
На підставі цих теоретичних міркувань Драгоманов виробив у загальних рисах програму практичних реформ, “вигідну для більшості і християн, і євреїв”[475], яка, як він сподівався, віддала б належне усім головним аспектам єврейського питання. Це передбачало три сфери діяльності: а) піднесення освітнього та соціально-економічного рівня українського простолюду, звільнення його від експлуатації з боку єврейських купців і посередників; б) “емансипація єврейської маси від забобонів і від експлуатації їх своїми цадиками, багачами”[476]; в) і, нарешті, найлегша частина: звільнення єврейського народу від правової дискримінації, “доти, коли настане час, що прийшов уже для інших європейських країн — час зрівняння прав осіб усіх віросповідань”[477].
Внаслідок репресивних заходів царського уряду проти українського національного руху Драгоманов 1876 року покинув свою батьківщину й уже ніколи не повертався назад. Таємна організація “Київська громада”, одним із провідних членів якої був Драгоманов, уповноважила його стати її представником за кордоном і речником українських інтересів у Західній Європі. Драгоманов осів у Женеві, де він розвинув дивовижну за розмахом діяльність як видавець, журналіст і політичний теоретик. У творах женевського періоду Драгоманов не раз повертався до українсько-єврейського питання, особливо на сторінках російськомовної газети “Вольное слово”, що її він видавав у 1881–1883 роках. Його виступи на засланні стосувалися тих самих тем, яких він торкнувся у статті 1875 року. Але тут знаходимо свідчення того, що думка Драгоманова розвинулась і стала зрілішою. Тепер, зрозуміло, він міг висловлюватися вільно, не оглядаючись на цензуру.
Важливе значення мала його стаття “Єврейське питання на Україні” (“Еврейский вопрос на Украине”), що з’явилася 1882 р.[478]. Це була відповідь Драгоманова на хвилю єврейських погромів на Україні у 1881–1882 роках. Перша частина статті — це огляд російської політики щодо єврейської меншості з часу приєднання 1793 р. Правобережної України. “Не можна не здивуватися з наявності різних мірок у політиці російського уряду стосовно євреїв в українських і в великоросійських областях, особливо за часів Катерини II, нищительки всіх автономних установ в українських областях”[479]. Драгоманов доводив, що смуга осілості була головною причиною надмірної концентрації євреїв на Україні, і що відповідальність за українсько-єврейське напруження має нести російська держава. Він висловлював обурення тими представниками українського руху, які “підтримують суворіно-аксаківські [Суворін і Аксаков — реакційні російські журналісти] софізми на користь обмеження права євреїв проживати в усій Росії...”[480]. Драгоманов уважав, що збереження смуги осілості суперечить не лише гуманним принципам, але й українським національним інтересам, які вимагали розсіяння українського єврейства по інших областях Російської імперії.
Далі Драгоманов звернувся до прокламації, яку видав до українського народу з приводу єврейських погромів Виконавчий комітет революційної партії “Народна воля”. Прокламація була написана українською мовою. Вказуючи на експлуатацію українських мас “єврейськими куркулями” вона схвалювала погроми, але радила селянам бунтувати не лише проти євреїв, але також проти землевласників, чиновників та царя. Драгоманов зауважував, що деякі згадані в прокламації факти були “в основному правильними”, але “зовсім непростиму сторону цієї прокламації становить повне забуття того, що серед побитих євреїв є не тільки бідняки (у багатьох місцях, особливо у містах, постраждали по суті лише бідняки), але й люди такої самої продуктивної чорної праці, як і християни селяни та ремісники”[481].
478
Драгоманов М. П. Еврейскій вопросъ на Украйнѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 525–540.