За кілька років по тому схожий випадок трапився з Хаїмом Вейцманом, що став пізніше першим президентом Ізраїлю. 1898 р. він організував збори серед русько-єврейських студентів у Берні (Швейцарія). Запропонована Вейцманом та його друзями сіоністична резолюція викликала шалений спротив і була прийнята тільки після дебатів, які тривали два дні й три ночі. Вейцман відзначив у своїх спогадах: “Єврейські студенти... не могли стати частиною революційного руху, доки вони чинили наругу над своїми прихильностями і пов’язаннями, вдаючи, що у них немає особливої емоційної та культурної спорідненості зі своїм народом. Це був “указ згори”[500].
Тут видається доречним зробити декілька критичних зауваг. Найбільшою хибою Драгоманова у трактуванні єврейського питання було, напевно, те, що він зовсім не бачив в іудаїзмі живої духовної сили, незважаючи на той факт, що виживання й саме існування єврейської національної спільноти невіддільне від її релігійної традиції. Мартін Бубер показав неєврейському світові багату духовність хасидського руху, що зародився на українській землі, знайшов головну підтримку серед євреїв на Україні, і багато в чому має очевидний відбиток українського середовища[501]. Але для Драгоманова все це було лише сплетінням забобонів. Цю прогалину в його мисленні можна пояснити тією обставиною, що інтелектуально він був типовим сином доби позитивізму.
Іншою вадою Драгоманова була його схильність говорити огульно про “єврейський паразитизм”, хоча час від часу він і робив спроби уточнити свою думку. Це стало причиною того, що деякі автори звинувачують його в антисемітизмі — втім, розважливіші єврейські вчені це звинувачення спростовують[502]. Драгоманов назагал був гострим критиком народницької філософії, що переважала тоді серед російської й української радикальної інтелігенції. Він, однак, був заражений популістським упередженням, що лише фізична праця є економічно продуктивною і морально бездоганною, і це, здається, вплинуло на його підхід до єврейського питання. Мудріше було б визнати, що управління, торгівля та кредит, як сільськогосподарська й промислова праця, є необхідними елементами економічного процесу. Виконуючи ці функції, українські євреї сприяли економічному добробутові країни. Відомий російський філософ і політолог Борис Чичерін, який із власного досвіду знав умови життя як у центральній Росії, так і на Україні, зауважував у своїх спогадах: “...Кожний, хто стикався з місцевим життям, знає, що російський куркуль у десять разів гірший за будь-якого єврея... Я можу засвідчити, що торгова діяльність євреїв не лише не розоряє селян, а, навпаки, суттєво сприяє їхньому добробутові. Незважаючи на те, що великорос назагал діяльніший, повороткий і більш підприємливий від малоросів, останні мають більше грошей на руках і краще сплачують свої оренди”, завдяки тому, що в Україні були євреї-лихварі[503]. З другого боку, не можна заперечувати, що стан справ, за якого панівну позицію в деяких провідних галузях національної економіки посідають представники національної меншості, є ненормальним і нездоровим. Це неминуче викликало реакцію з боку корінного населення, щойно воно розпочинало боротьбу за соціальне та національне визволення. Пригадується становище у новочасній Південно-Східній Азії (Індонезії, Малайзії тощо), де під час колоніального правління китайці посідали становище, подібне до становища євреїв на Україні в XIX ст. під пануванням Російської імперії. В обох випадках національні меншості відігравали роль посередника між економічно відсталим і політично безправним, переважно сільським корінним населенням та чужинецькою імперською надбудовою. Така посередницька позиція між конфліктуючими соціальними силами наражала єврейську меншість на неабияку небезпеку, і Драгоманов щиро побоювався, що народні повстання проти існуючої системи будуть супроводжуватися “кривавими сценами побиття євреїв, набагато більш несправедливими, аніж сцени XVII–XVIII ст.”[504]
Але вади Драгоманова щедро компенсувалися його гуманістичною, демократичною вдачею та інтелектуальною мужністю, з якою він звертався до деяких аспектів єврейського питання, що їх звичайно не помічали політичні мислителі його часу. Голда Патц, дослідниця російського федералізму, твердить: “Драгоманов по-справжньому намагався зрозуміти єврейську проблему і очевидно, що часом йому вдавалося осягнути традицію цього народу в її найістотнішій точці. Найбільша біда єврейських мас на Україні полягала в тому.., що державні закони суворо обмежували їхнє право на чесну, продуктивну працю. Драгоманов шукав гуманного розв’язання єврейської проблеми“[505]. Давид Заславський, радянський біограф Драгоманова, називає його попередником єврейського соціалістичного і робітничого рухів: “Зайве казати про глибину цих спостережень [Драгоманова з єврейського питання]. Драгоманов в житті єврейського народу побачив явища і процеси, які єврейська соціалістична інтелігенція почала бачити лише за десять-п’ятнадцять років по тому... Неможливо було ясніше і точніше сформулювати завдання, які згодом лягли в основу перших єврейських робітничих гуртків, згодом Бунду та інших соціалістичних і комуністиччних робітничих організацій, які працювали серед єврейського пролетаріату”[506].
501
Порівняй: Vincenz Stanislav. Begegnung mit Chassidim // Kairos. Zeitschrift für Religionswissenschaft und Theologie (Salzburg). — 1961. — N 1. — S. 20–31.
502
Драгоманова змальовано, наприклад, як антисеміта у кн.: Greenberg L. The Jews in Russia: In 2 vols. — New Haven, 1951. — Vol. 2. — P. 57. У рецензії на другий том цієї роботи Й. Шацький коментував це так: “Наділяти українського вченого Драгоманова ярликом антисеміта несправедливо і цілком безпідставно” (див.: Circle of Jewish Bookland / Ed. Jewish Book Council of America. — New York, 1952. — P. 2.)
503
Воспоминания Бориса Николаевича Чичерина: Земство и московская дума. — Москва, 1934. — С. 292.
505
Patz S. Die Entwicklung des föderativen Gedankens in Russland im Zeichen des Liberalismus Ende der 70-er und Anfang 80-er Jahre des 19. Jahrhunderts. Ph. D. Dissertation, Friedrich Wilhelm Universität. — Berlin, 1930. — S. 31.