Оригінальність Драгоманова полягала в його переконанні, що, аби розв’язати єврейське питання на Україні, треба не лише соціально та професійно перебудувати єврейську спільноту, але й надати їй можливість корпоративного існування та самоуправління, принаймні у культурних справах. Цей погляд суперечив припущенню, що його поділяла більшість європейських лібералів XIX ст.: вони гадали, що забезпечення рівних особистих прав відкриє шлях поглинанню єврейських меншостей націями, серед яких євреї живуть. Це не проста випадковість, що програму єврейської національно-культурної автономії сформулював український політичний мислитель. Сила драгоманівської формули в тому, що вона не є просто розумною вигадкою окремого теоретика, а закорінена у певних об’єктивних чинниках українського життя.
Політика, яку більшість європейських націй слідом за французькою революцією і наростанням лібералізму вибрала щодо своїх єврейських меншостей, була політикою емансипації й асиміляції. У країнах Західної Європи вона здійснювалась успішно, хоча подекуди траплялися невдачі. Ця політика зустрілася з додатковими перешкодами у Східній Європі, де великі й компактні єврейські групи не могли, навіть якби хотіли, легко злитися з місцевими націями. Як твердить один із дослідників польської історії XIX ст., “переважна більшість євреїв залишалася поза межами польського суспільства... Ті родини єврейської інтелігенції, які одержали польську освіту, швидко асимілювалися... Проте до мас ці ідеї не доходили...”[507].
У випадку України, асиміляційний підхід до єврейської проблеми взагалі не можна було застосувати. Україна не мала національної буржуазії, а, отже, не існувало українського соціального класу, з яким євреї могли б асимілюватися. Містечковий або сільський єврей жив у тісному симбіозі з українським селянством, але ніколи не виникало питання про те, щоб він сам став селянином. Будь-яка мислима асиміляція могла б бути на користь лише російському чи зрусифікованому (або ж у західних областях України, польському та сполонізованому) міському населенню, що українські патріоти навряд чи сприйняли б прихильно. Тому перед українською політичною думкою постало завдання сформулювати відповідь на проблему українсько-єврейських взаємин на іншій неасиміляційній основі. Як ми бачили, вироблена Драгомановим програма передбачала координацію між українськими й єврейськими спільнотами без будь-якої думки про злиття. Цей плюралістичний підхід мусив сподобатися єврейським групам, таким як сіоністи і споріднені з ними течії, що відкидали асиміляцію і дбали про збереження національної самобутності. На цій платформі стала можливою політична співпраця між українцями та євреями. Це, звичайно, не стосувалося всіх українців і всіх євреїв. Нездатними до співпраці були, з одного боку, прихильники українських антидемократичних, шовіністичних течій (особливо ті, які на Західній Україні у міжвоєнний період орієнтувалися на європейські режими фашистського типу), а з другого — верства асимільованих євреїв, що прийняли російську культуру й російську політичну поставу. Прикрий досвід Драгоманова у 1880-х роках став ніби знаком, що українським патріотам годі сподіватися від зрусифікованих євреїв розуміння своїх прагнень.
Обсяг цієї статті не дає можливості ширше обговорити історію українсько-єврейських взаємин за сімдесят п’ять років від часу смерті Драгоманова. Обмежуся лише кількома заувагами щодо того, як впливали на українське мислення з цього питання драгоманівські ідеї. Я не маю на увазі, що в тих випадках, про які я казатиму, був безпосередній вплив творів Драгоманова. Було б точніше сказати, що сама логіка життя спонукала українських демократичних мислителів і державних діячів, що намагалися розв’язати єврейське питання, іти слідами Драгоманова.
507
Feldmann W. Geschichte der politischen Ideen in Polen seit dessen Teilungen (1795–1914). — Osnabrück, 1964. — S. 423 (передрук видання 1917 p.).