У 1907 р. відбулися перші вибори до австрійської Державної ради (парламенту) на основі загального виборчого права. Українці в Галичині скористалися з демократизації конституційного ладу Австрії для того, щоб заатакувати традиційну польську гегемонію в краю. Один із українських політиків писав пізніше про ці пам’ятні вибори: “...Нав’язано зносини з партією жидів-сіоністів, щоби відірвати переважну частину жидів від спільної акції з поляками. Ми поставили тоді жидам одверту альтернативу: союзник мого ворога — мій ворог, ворог мого ворога — мій союзник! Жиди-сіоністи рішились піти з нами”[508]. В цю справу втрутився галицький намісник граф Анджей Потоцький, намагаючись переконати українських лідерів аби вони облишили свій союз із сіоністами, але марно. У міських виборчих округах, де українці не мали жодної надії на перемогу, вони віддавали свої голоси за кандидатів-сіоністів, тоді як у сільських дільницях євреї підтримували українських кандидатів. Завдяки українській допомозі до віденського парламенту вперше обрано двох сіоністських депутатів.
Українська революція 1917–1921 років потвердила передчуття Драгоманова про можливі антиєврейські заворушення: навесні 1919 р. Правобережжя стало сценою жорстоких погромів. З другого боку, “Україна була першою у світі державою, що запровадила екстратериторіальну культурну автономію для національних меншостей”[509]. Самоуправління для меншостей урочисто пообіцяв Третій Універсал 20 листопада 1917 р., яким революційний парламент України Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки. Ця обіцянка була здійснена Законом про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р.[510] Видатний дослідник українсько-єврейських взаємин так описує наслідки закону про автономію: “Тут на Україні єврейське національно-політичне життя характеризувалося особливо великими досягненнями. Тут був зреалізований спільний для всіх єврейських груп ідеал національної автономії. Міністр у єврейських справах входив до уряду країни як офіційний представник єврейського населення й захисник його національних прав та інтересів. Представники п’яти єврейських партій засідали у революційному парламенті країни. Шляхом демократичних виборів було створено сотні місцевих єврейських муніципальних органів управління. Ці громади вибрали у свою чергу Тимчасові єврейські національні збори”[511].
Закон про національно-персональну автономію та засновані відновідно до нього установи впали разом із самостійною Українською Народною Республікою. Проте багато з того, що було досягнуто, зберігалося ще близько десяти років після встановлення радянської влади. “Меншості на Україні протягом 1920-х років і далі користувалися широкими юридичними правами в галузі освіти, місцевого самоврядування, судової адміністрації; і щоденна практика великою мірою відповідала букві закону”[512]. Один із дослідників радянських справ наголосив, що ця ліберальна політика щодо національних меншостей і особливо щодо євреїв, яку проводили Микола Скрипник та інші українські комуністичні лідери раннього періоду, насправді являла собою свідоме продовження у радянських формах політики, започаткованої 1917 р. Центральною Радою[513].
Немає потреби зупинятися тут на трагічних подіях 1930-их-1940-их років — голоді 1933-го, сталінських чистках, нацистській окупації з її жахами, — які спричинилися до страшних фізичних втрат і культурного регресу для обох народів, єврейського й українського. Якщо у становищі української нації протягом останніх п’ятнадцяти років, від початку післясталінської відлиги, можна помітити невелике покращення, то єврейським вимогам щодо національного самовираження й культурної автономії радянський режим відмовляється робити будь-які поступки. З огляду на це, особливої вартості набуває програмова промова літературного критика Івана Дзюби, якого багато, хто вважає речником нового покоління української інтелігенції, на жалобному мітингу 29 вересня 1966 р. у Бабиному Яру, на місці розстрілу нацистами єврейського населення Києва. Мітинг відбувся на самому місці цієї трагедії. “Шлях до справжнього братства... — не в самозабутті, а в самопізнанні. Не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших. Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями у повному і глибокому, а не тільки формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історію і культуру один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе і інших, як своїх братів”[514].
508
Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів. 1926. — С. 440.
509
Schwarz S. M. The Jews in the Soviet Union. — Syracuse, N.Y., 1951-P. 88 (примітка N 27).
510
Тексти Третього універсалу і Закону про національно-персональну автономію див.: Велика українська революція: Календар історичних подій за лютий 1917 року — березень 1918 року / Вид. Я. Зозуля. — Нью-Йорк, 1967. — С. 70–73, 85–86.
511
Goldelman S. Zur Frage der Assimilierung und Denationalisierung der Juden in der Sowjetunion // Sowjet Studien. — 1961. — N 10. — S. 41–42. Цей самий автор зробив вагомий внесок до історії українсько-єврейських взаємин працею: Goldelman S. I. Jewish National Autonomy in the Ukraine, 1917–1920. — Chicago, 1968. Ця публікація є англомовним перекладом праці: “Жидівська національна автономія в Україні 1917–1920”. — Мюнхен, 1967. Задля порівняння варто взяти до уваги ранішу роботу на паралельну тему, пов’язану з польською меншістю: Jabłoński Н. Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917–1918. — Warszawa, 1948.
513
До проблеми євреїв на Україні // Сучасність. — 1961. — N 8. — С. 116–121. (Конспект доповіді Всеволода Голубничого, виголошеної на зібранні Української Вільної Академії Мистецтв і Наук у Сполучених Штатах Америки 10 червня 1961 р. в Нью-Йорку).
514
Текст промови І. Дзюби, який поширюється в Українській РСР підпільно, був надрукований у декількох українських еміграційних періодичних виданнях. Див., наприклад: Дзюба І. У 25 роковини розстрілів у Бабиному яру // Сучасність. — 1967. — N 11. — С. 31–35. Англомовний переклад появився у кн.: The Chornovil Papers / Comp. V. Chornovil. — New York, Toronto, London, 1968. — P. 222–226.