Історикові суспільної думки неважко буде виявити в цій заяві відгомін ідей, що їх близько сто років тому сформулював Михайло Драгоманов.
ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ ВЗАЄМИН В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ XIX ст.{89}
У біографічному нарисі про великого вчителя хасидизму, Раббі Нахмана Брацлавського (1772–1810), Мартін Бубер розповідає, що коли Раббі Нахман відчув наближення смерті, він вирішив перебратися до Умані[515]. 1768 р., за кілька років до народження Раббі Нахмана, Умань захопили українські селянсько-козацькі повстанці — гайдамаки, — які вирізали єврейських мешканців разом із польськими шляхтичами і католицьким духовенством[516]. В Умані Раббі Нахман оселився в будинку, вікна якого виходили на єврейське кладовище. Він вірив, що душі замучених жертв кружляють над місцем поховання, і хотів бути з ними поряд.
Ця зворушлива розповідь не говорить про те, що винуватці тієї різанини також були жертвами і мучениками. Вони були жертвами соціального й релігійно-національного гніту, проти якого повстали. Скоро після того, як повстання придушили об’єднані сили польських магнатів і російської армії, тисячі гайдамаків були закатовані до смерті або покалічені. Для євреїв гайдамаки були вбивцями. Але в очах українців гайдамаки були месниками за народну кривду й борцями за волю, тоді як євреї — представниками системи несправедливості й деградації. Цей традиційний народний погляд дістав пізніше могутнє вираження в поемі Тараса Шевченка “Гайдамаки” — класичному творі української літератури.
Цей період може правити за ілюстрацію до трагічного характеру українсько-єврейських стосунків: два народи, що століттями жили поруч на одній землі, обидва — жертви несприятливих історичних обставин, яких вони не могли змінити, були розділені стіною нерозуміння, взаємних страхів, кривд і звинувачень, пам’яттю минулих образ і сучасними конфліктами інтересів.
Ось чому повинно бути очевидним, що проблема українсько-єврейських взаємин являла собою особливий виклик для політичної думки обох народів. Через тяжкий і емоційно наснажений характер цієї проблеми її трактування ставило високі вимоги до мислителів, які відчували себе змушеними торкатися її. Вона вимагала постави реалістичної й ідеалістичної водночас. Реалістичної — щоб віддати належне складності ситуації; ідеалістичної — щоб піднятися над закоріненими упередженнями й ментальними кліше у пошуках дієвої розв’язки, сприйнятливої для обох сторін. І якщо цілком задовільної розв’язки не можна було знайти відразу, надзвичайно важливо було принаймні відкрити канали спілкування, щоб витворити платформу на постійний раціональний діалог, розірвати порочне коло сліпих емоційних реакцій. Праця теоретиків має велике практичне значення, оскільки ідеї є каталізатором суспільно-політичних акцій.
Розгляд “єврейських відповідей на українське питання” у план цієї статті не входить. Дозвольте мені лише зауважити, що першим єврейським публіцистом, який обширно й конструктивно розглядав українське питання в добу перед першою світовою війною, був Володимир Жаботинський (1880–1940), майбутній засновник ревізіоністської течії сіоністського руху[517]. Я маю намір обговорити “українські відповіді на єврейське питання” у XIX ст., зосередившись на ідеях трьох людей — Миколи Костомарова (1817–1885), Михайла Драгоманова (1841–1895) та Івана Франка (1856–1916). Варто відмітити, що українські спроби розглядати цю проблему помітно випереджали такі ж самі спроби єврейських авторів.
Першою важливою українською заявою, що стосувалася українсько-єврейських взаємин, була стаття Костомарова “Іудеям”, надрукована у січневому (1862 р.) номері щомісячного журналу “Основа” у Санкт-Петербурзі[518]. Її автора, блискучого історика, можна вважати ідеологом українського народництва. “Основа” — орган українського національно-культурного руху під час короткого періоду ліберальної “відлиги”, що наступала у Російській імперії після Кримської війни — друкувала матеріали як українською, так і російською мовами. Автором програмових статей у журналі був переважно Костомаров. “Іудеям”, як і більшість його наукових і журналістських творів, була написана російською мовою.
516
В. А. Серчик (див.: Serczyk W. Koliszczyzna. — Kraków, 1968. — S. 97) оцінює кількість жертв серед євреїв під час уманської різанини як бл. 3 000 чол.
517
Див.: Жаботинський В. Зібрані статті з національного питання / Вид. І. Клейнер. — Б. м., 1983.
518
Передруковано у кн.: Костомаров М. Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова / Вид. М. Грушевський. — Київ, 1928. — С. 111–123.