Стаття стосувалася полеміки між “Основою” й російськомовним єврейським журналом в Одесі “Сіон”[519]. У ній Костомаров виступив проти будь-яких переслідувань євреїв, за їхнє звільнення від існуючих правових обмежень:
“Нам слід бажати, щоб іудеї одержали цілковито рівні права, щоб їм дійсно надане було наскільки можливо обширніше поле [для діяльності]... Ми співчуваємо всякому прагненню іудеїв піддержувати і розвивати свої віковічні особливості; всяка неприхильність до іудеїв по релігійній відмінності є в наших очах ознакою скрайнього неуцтва і безглуздого фанатизму, противного духові християнського благочестя. Ми поважаємо єврейську релігію, тим більше, що до цього зобов’язує нас висота вчення нашої власної релігії”[520].
Водночас стаття містила декілька антиєврейських шпильок. Так, Костомаров твердив, що “малоросіяни признаються відверто, що взагалі не мають симпатії до іудейського племені, яке живе серед їх батьківщини”[521], і звинувачував євреїв у клановості та байдужості до добробуту країни господарів. Він нагадував про те, що в минулому євреї були знаряддям гніту та визиску українського народу польськими панами, і приписував їм сучасну схильність безжалісно користати з неосвіченості, безпомічності й навіть особистих вад селянства.
Роздратований тон статті Костомарова був викликаний тією обставиною, що у ході своєї суперечки з “Основою” видавці “Сіону” стали на позицію російських суперлоялістів; вони натякали на те, що діяльність українофілів (як називали у той час українських патріотів) була згубною для культурної, а потенційно і для політичної єдності Російської імперії. Це мало присмак доносу, і, справді, аргументи “Сіону” підхопила шовіністична російська преса. Члени гуртка, що утворився навколо “Основи”, прагнули переконати російську владу та громадську думку в політично нешкідливому характері українського національно-культурного відродження. Це пояснює різкий тон полеміки Костомарова з “Сіоном”, але не вибачає його обмов на адресу всього єврейського народу. Треба погодитися з заувагою Михайла Грушевського, що Костомаров піддався “суб’єктивним емоціям”, і це завадило йому адекватно висвітлити причини українсько-єврейського тертя, хоч у принципі він хотів його перебороти[522].
Відносна невдача Костомарова допоможе нам краще оцінити інтелектуальне досягнення Драгоманова. Драгоманов, видатний український політичний мислитель другої половини XIX ст., розглядав проблему українсько-єврейських взаємин протягом тривалого часу й систематично. Тому його ідеї з цього приводу заслуговують на спеціальну увагу[523].
Драгоманівське сприйняття єврейського питання треба розглядати в контексті всього його суспільно-політичного світогляду[524]. Його мислення являло собою складну суміш ліберально-демократичних, соціалістичних та українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підгрунтям. Драгоманов убачав кінцеву мету прогресу людства в анархії — добровільній асоціації вільних і рівних, гармонійно розвинутих осіб, у якій примусові й авторитарні риси будуть вилучені з суспільного життя. Практичним кроком до здійснення цього ідеалу він уважав федералізм, що передбачав би децентралізацію влади та самоврядування громад і областей. Драгоманов обстоював вищість громадянських прав і вільних політичних інституцій над економічними класовими інтересами й універсальних людських цінностей, втілення яких він бачив у світовому прогресі науки, над суто національними інтересами. Проте він вірив у те, що національність є конче потрібною цеглинкою в будівлі людства, і витворив девіз: “космополітизм в ідеях та цілях, національність у грунті та формах”. Драгоманов проголошував себе соціалістом, не погоджуючись повністю з жодною школою тогочасної соціалістичної думки, й відкидав марксизм як теоретично помилковий і погано пристосований до українських умов. Він був переконаний, що в аграрній Східній Європі, зокрема й в Україні, соціалізм повинен орієнтуватися на селянство. Через це Драгоманова можна класифікувати як народника в широкому значенні слова. Проте він рішуче виступав проти певних типових рис російського народництва, таких як покладання на терор, прославляння стихійних селянських повстань, нехтування ліберальних політичних інституцій західного типу. Драгоманов шкодував, що українці не зберегли в минулому самостійної держави, оскільки в принципі мали право на самостійність; але він думав, що політика сепаратизму була за тогочасних обставин нереальною. Крім того, його філософський анархізм не дозволяв йому сприйняти національну державність як повністю бажану мету. Він переконував своїх співвітчизників зосередити їхні зусилля на демократизації і федералізації існуючих держав — Росії й Австро-Угорщини, і вважав, що це забезпечить достатній простір для вільного розвитку української нації. Така політика неминуче вимагала співпраці з визвольними і прогресивними силами всіх інших народів Східної Європи, особливо тих, з якими українці жили у найтіснішому контакті, тобто росіян, поляків і євреїв. Стійко захищаючи законні соціальні та національні вимоги українського народу, Драгоманов послідовно поборював усі вияви ксенофобного українського націоналізму.
519
Полеміку між “Основою” та “Сіоном” підсумовано у вступній статті М. Грушевського “З публіцистичних писань Костомарова” (Там само. — С. XIII–XV).
523
Дальша розповідь базується на моїй ранішій статті “Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин (див. с. 375–388 цього тому). Деякі уривки з неї включено в цю статтю. Див. також: Hornowa E. Problem żydowski w twórczości Dragomanowa // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1966. — N 52. — Stycz. — Marz. — S. 3–37.