1881 р. Україною прокотилася хвиля антиєврейських бунтів. Багато російських та українських революційних народників піддалися спокусі схвалити ці погроми, оскільки їхня ідеологія передбачала позитивну настанову до всіх виявів соціального протесту й народного гніву, а також оскільки вони дурили себе надією, що етнічні безпорядки можуть перерости у загальне повстання проти усталеного ладу. До того ж, у деяких членів соціалістично-народницького середовища були явні антисемістські упередження[536]. Так, видатний український соціаліст Сергій Подолинський (1850–1891), в певний час — співробітник Драгоманова у Женеві, признавався у листі до одного зі своїх товаришів: “питання про жидофобію я поки що не вирішив [для себе]”[537].
Реакція Драгоманова на погроми 1881 р. помітно відрізнялася від тої, яка переважала у народницьких колах. Передусім він відзначав, що через звичне нехтування російськими революціонерами багатонаціонального характеру імперії українські події застали їх зовсім непідготовленими і без будь-якої послідовної політичної лінії. “...Маса російських соціалістів, родом із євреїв, поляків і українців, увага якої відвертається абстрактними формулами й централістичними тяжіннями, виявилась непідготовленою до розуміння місцевих соціально-національних відносин у їхніх конкретних формах”[538]. У статті “Єврейське питання на Україні” Драгоманов звертався до прокламації, виданої Виконавчим комітетом терористичної партії “Народна Воля” з приводу погромів. Прокламація, написана українською мовою, детально розробляла тему експлуатації народних мас “єврейськими куркулями”, і радила селянам повстати не лише проти євреїв, але також проти поміщиків, чиновників і царя. Драгоманов зауважував, що деякі з фактів, наведених у прокламації, були “в основному правильними”, але “зовсім непростиму сторону цієї прокламації становить повне забуття того, що серед побитих євреїв є не тільки бідняки (у багатьох місцях, особливо у містах, постраждали по суті лише бідняки), але й люди такої самої продуктивної чорної праці, як і християни селяни та ремісники”[539]. В іншій статті приблизно того ж самого часу, в якій розглядалися загальні питання революційної стратегії, Драгоманов називав цю прокламацію “Народної волі” необдуманою і вказував, що через низький освітній і громадянський рівень мас стихійні народні бунти і повстання були приречені “мати тільки негативне значення”[540].
Переходячи тепер від критичної до конструктивної частини програми Драгоманова, можна спитати, які заходи пропонував він щодо полегшення тяжкого становища українського єврейства і покращення українсько-єврейських взаємин. Він, звичайно, підтримував повне звільнення єврейського народу від усіх правових обмежень, які він називав “середньовічними пережитками”. Він застерігав, однак, що надання рівних громадянських прав “само по собі мало змінить суть становища єврейських мас і їх відносини з християнськими масами”; безпосередньо скористалися б з цього лише меншість із числа заможних і європейськи освічених євреїв[541]. Він докоряв ліберальній російсько-єврейській пресі за те, що вона зосереджувалася лише на питанні емансипації, нехтуючи іншими, не менш істотними аспектами цієї проблеми[542]. Що Драгоманов уважав потрібним — це діяльність на декількох напрямках одночасно, щоб одержати результати, “вигідні для більшості християн, і євреїв”[543]. Напрями діяльності були такі: по-перше, піднесення освітнього та соціально-економічного рівня українського народу, по-друге, послаблення залежності єврейських робітників від своїх багатіїв та обскурантистських релігійних лідерів і, по-третє, найпростіше завдання — звільнення євреїв од правової дискримінації, “доти коли настане час, який прийшов уже для інших європейських країн — час зрівняння прав осіб усіх віросповідань...”[544]
Драгоманов вірив, що існувала настійна потреба специфічно єврейського соціалістичного руху. Він відзначав, що багато членів російських і польських соціалістичних груп були євреями за походженням, але це були засимільовані євреї, які втратили зв’язок зі своїм власним народом і через те не були спроможні впливати на нього й вести його. “Ось чому для соціалістів української області справою особливої важливості є організація пропаганди, яка мала б за мету, з одного боку відділення робітничих єврейських мас від єврейських капіталістів, а, з другого — об’єднання єврейських робітників з робітниками інших племен”[545]. Це вимагало створення єврейських соціалістичних організацій, і, перш за все, соціалістичної преси ідишем — розмовною мовою євреїв.
536
Див.: Mishkinsky М. The Attitude of the Southem-Russian Workers’ Union Toward the Jews (1880–1881) // Harvard Ukrainian Studies. — 1982. — Vol. 6, N 2. — P. 191–216.
537
Serbyn R. In Defense of an Independent Ukrainian Socialist Movement: Three Letters of Serhii Podolynsky to Valerian Smirnov // Journal of Ukrainian Studies. — 1982. — Vol. 7, N 2. — P. 11.
538
Драгоманов МЛ. Историческая Польша и великорусская демократія // Собраніе политическихъ сочиненій. — T. 1. — С. 235.
539
Драгоманов М. П. Еврейскій вопрось на Украйнѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 531.
540
Драгоманов М. П. “Народная Воля” о централизаціи революціонной борьбы въ Россіи // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 394 (прим. N 1), 399.
541
Драгоманов М. П. Еврейский вопросъ въ славянскомъ кружкѣ в Лондонѣ // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 2. — С. 542.
543
Драгоманов М. П. Евреи и поляки въ Юго-Западном краѣ // Политическія сочиненія. — С. 226.