Перебуваючи в Женеві, Драгоманов зробив певні кроки (які я тут не розглядатиму){91}, щоб започаткувати видання мовою ідиш соціалістичної преси. Ця спроба зазнала невдачі через опір російських та польських соціалістів, серед яких соціалісти єврейського походження часто були настроєні найбільш вороже[546]. Таким чином, його зусилля не мали безпосереднього практичного результату. Однак біограф Драгоманова Давид Заславський називає його предтечею єврейського соціалістичного та робітничого рухів:
“Зайве казати про глибину цих спостережень [Драгоманова з єврейського питання]. Драгоманов у житті єврейського народу побачив явища і процеси, які єврейська соціалістична інтелігенція почала бачити лише за десять-п’ятнадцять років по тому... Неможливо була ясніше і точніше сформулювати завдання, які згодом лягли в основу перших єврейських робітничих гуртків, згодом Бунду та інших соціалістичних і комуністичних робітничих організацій, які працювали серед єврейського пролетаріату”[547].
Давайте також розглянемо далекосяжну перспективу ідей Драгоманова щодо майбутнього розвитку українсько-єврейських взаємин. У цьому місці разюче очевидною стає оригінальність його концепції. Назагал західноєвропейські ліберали XIX ст. вважали, що єврейська проблема буде врешті розв’язана шляхом асиміляції єврейських меншостей відповідними націями, серед яких євреї живуть. Драгоманов заперечував. Він твердив, що асиміляційна програма, хоч би які заслуги вона мала на Заході, за східноєвропейських умов була нездійсненною.
“Тим часом у стосунку до євреїв Росія не Швейцарія і навіть не Німеччина. У західній половині Росії у кожному разі понад 3 000 000 євреїв. Це ціла нація, про яку тим більше треба ж комусь думати, що вона перебуває в найбільш ненормальних відносинах до інших націй, які живуть там”[548].
Вирішальною точкою у цитованому вище твердженні є теза про те, що євреїв слід розглядати як окрему націю, і що на Україні, як і в інших східно-європейських землях, вони становлять етнічно-національну меншість. Цей підставовий погляд мав знаменні практичні наслідки.
Драгоманов захищав ідею, що після майбутнього повалення царського самодержавства українські національні меншини, серед них, очевидно, й євреї, повинні не лише мати рівні громадянські права з українцями, але й бути наділені національно-культурними правами самоуправліня, захищеними відповідними конституційними гарантіями. У тих громадах і регіонах, де меншини утворюють локальні більшості або чималу частину населення, їхні мови повинні мати офіційний статус[549]. Іншими словами, Драгоманов був піонером концепції, яка в наш час стала відомою як мультикультуралізм.
“Їх [національних меншостей] товариства й громади будуть вільні од усякого примусу до звичаїв чи мови українського гурту, матимуть волю закладати свої школи — нижчі, середні й вищі, — й волю приставати до всякої спільноти з гуртом тих народів, од котрих одійшли до України ті громади, виселки й товариства. Такі працюючі чужинці будуть для українців узлами, котрі прив’язуватимуть їх до всіх сусідніх пород [націй], з котрими українці повинні приступити до великої всепородної вільної спілки (інтернаціональної федерації)”[550].
Я пропоную закінчити виклад ідей Драгоманова щодо українсько-єврейських взаємин кількома критичними заувагами. Очевидною є певна обмеженість його думки. Так, Драгоманов мав схильність надто беззастережно говорити про єврейський “паразитизм”. У цьому можна добачити відбиток упередження, спільного для українських і російських народників, які часто ототожнювали продуктивну працю з фізичною. Іншою прогалиною у його мисленні був брак визнання духовної вартості іудаїзму як релігії та його незамінної функції у збереженні єврейської національної самобутності. У цьому відношенні Костомаров був проникливішим, аніж Драгоманов. Можна лише додати, що Драгоманов, агностик{92} і войовничий антиклерикаліст, демонстрував таке саме упередження у своєму трактуванні ролі релігії в житті українського народу. Однак вади Драгоманова щедро компенсуються очевидно високими заслугами його інтелектуальних досягнень. Піонерський характер його концепції недавно підкреслив ізраїльський історик Моше Мішкінський: “Справді, Драгоманов безсумнівно був першим радикальним політичним мислителем, який спробував сформулювати розумний погляд на єврейське питання в імперії і зокрема — в Україні”[551]. Драгоманов справедливо твердив, що нормалізація українсько-єврейських відносин залежить від соціально-економічної перебудови як єврейської спільноти, так і всього українського суспільства; з його пропозицією щодо інституційної системи національно-культурного плюралізму він далеко випереджував свій час. Найбільше варта похвали й наслідування його основоположна гуманістично-демократична традиція і прагнення до об’єктивності та раціональності в трактуванні проблеми, складний характер якої він повністю усвідомлював.
546
Детальніше див.:Лисяк-Рудницький І. Михайло Драгоманов і проблема українсько-єврейських взаємин. — С. 378–379 цього тому.
547
Заславский Д. М. П. Драгоманов: Критико-биографический очерк. — Киев, 1924. — С. 111, 112–113.
549
Драгоманівські пропозиції щодо умов, які забезпечили б права етнічних меншостей, містяться у його проекті демократично-федералістичної конституції для Росії: Драгоманов М. П. Вольный союз — Вільна спілка. Опытъ украинской политико-соціальной программы // Собраніе политическихъ сочиненій. — Т. 1. — С. 237–375 (особл. див. с. 280, 316).
550
Драгоманов М. П. Програма “Громади” // Вибрані твори. — Прага, 1937. — Т. 1 (єдиний, що вийшов). — С. 149.