Третьою постаттю, чиї ідеї я розглядатиму, був галицько-український письменник і вчений Іван Франко. Він був людиною справді дивовижної продуктивності й багатогранності. Його творча спадщина охоплює поезію, прозу, літературну критику, історичні й фольклористичні дослідження та політичну публіцистику. У всіх цих сферах він зробив видатний внесок. В ідеологічному плані Франко був учнем Драгоманова, який мав творчий вплив на його інтелектуальний розвиток. Проте в пізніші роки Франко поступово відійшов від суто драгоманівської доктрини. Політичну філософію зрілого Франка можна означити як демократичний націоналізм. Різноманітні єврейські теми посідають помітне місце у Франкових писаннях[552]. Так, у наукових працях він досліджував гебрейські впливи у староруській літературі й українському фольклорі. Біблійні мотиви дуже часто зустрічаються у Франковій поезії, як наприклад в епічній поемі “Мойсей” (1905), яку вважають його шедевром. У повістях та оповіданнях із тогочасного галицького життя Франко часто змальовував єврейські характери. Однак усе це виходить за межі даної статті.
Тут я розглядатиму Франка як суспільно-політичного мислителя, а не як письменника і вченого. У публіцистичних писаннях він не раз торкався питання українсько-єврейських взаємин. Ранні виступи Франка з цього приводу були позначені впливом Драгоманова, хоч вони стосувалися спеціально галицьких умов, тоді як Драгоманов мав на увазі переважно підросійську Україну. Франкові пізніші твердження більш оригінальні і через це мають спеціальний інтерес для історика ідей.
Стаття “Семітизм і антисемітизм в Галичині” (1887) показова для драгоманівської фази Франка[553]. Його політичне кредо можна прочитати у ствердженні: “Жадна релігія, жадне переконання, жадна раса і жадна народність не були й не можуть бути предметом нашої ненависті. Таким предметом були й лишаються на все тілько всякий утиск, усякий визиск”[554]. Франко багато писав про переважання євреїв в економіці Галичини: майже вся торгівля та промисловість краю була в єврейських руках, і дедалі більша частка земельних маєтків переходила від польських поміщиків до євреїв. На думку автора, ці явища загрожували не лише неєврейським національностям Галичини, але й самим євреям. Українці й поляки повинні змагати до рівного з євреями становища в економічній сфері й крайовому урядові слід підтримати ці зусилля. Внутрішня реформа єврейської спільноти — то обов’язок самих євреїв, але взаємини між євреями та неєвреями мають бути полагоджені шляхом взаємного обговорення. Нарешті, роблячи огляд недавніх польських пропозицій, Франко висловився щодо єврейської асиміляції й еміграції. Він дав обмежувальну інтерпретацію поняття асиміляції, зводячи її до “задачі горожанського зрівняння на основі рівних прав і рівних обов’язків”[555]. Він наголошував, що асиміляція у правильному її розумінні не означає ані релігійного відступництва, ані поглинення всієї єврейської маси корінними націями, що за галицьких умов є нездійсненним і небажаним. Щодо еміграції, вона може бути корисна як клапан безпеки і тому прийнятою з радістю, за умови, що буде частковою, поступовою і добре спланованою; вона може також стати основою для майбутньої національної самостійності єврейського народу[556].
552
Див.: Кудрявцев П. Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка // Збірник праць єврейської історично-археографічної комісії. — Київ, 1929. — Т. 2. — С. 1–81.
553
Спочатку надрукована польською мовою під назвою “Semityzm і antysemityzm w Galicji” (Przegląd Społeczny. — 1887. — N 4. — C. 431–444). Українську версію в авторському перекладі див. у кн.: Франко І. В наймах у сусідів. — Львів, 1914. — С. 115–131.