— Чим пожиточне? Се ж ясно. Ви посередники між нами і тими націями, що приняли нас. Ви міст понад прірвою... Давніше, в середніх віках, коли ми жили серед чужих народів... нам жилося далеко гірше... Признаєте тепер, що я зовсім не такий ворог вашої асиміляції, як звичайні хусити, що признаю в певній мірі її рацію і навіть пожиточність. Але є одна річ, що дуже багато уймає їй вартості і виявляє її нещирість. Се та обставина, що жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, але з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?..
— Слухайте, Вагман! Сього, нарешті, забагато. Зачинаєте говорити так, як той адвокат-русин, що докоряв мене моїм польським патріотизмом.
— Мав рацію, — мовив Вагман, — бо польський патріотизм тут, на руській землі, не зовсім на місці.
— Ну, ще тілько того не стало, щоб почали навертати мене на руський патріотизм! — з грубим реготом мовив бурмістр.
— Борони боже! По-мойому, жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом — сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв’язаний з усіма споминами нашого життя. Мені здається, що якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна. Бачите, оті розрухи на Україні показали мені, що, живучи на руській землі, ми громадимо над своїми головами пожежу руської ненависті. Навіть пориваючись до асиміляції, ми асимілюємося тілько з тими, що душать і висисають отих русинів, і тим іще збільшуємо тягар, що пригнітає їх. І забуваємо, що на руській землі живе нині більша половина всього жидівського племені і що громаджена століттями ненависть може вибухнути таким полум’ям, приняти такі форми, що наші протектори, поляки та москалі, не зможуть допомогти нам нічого. І мені видалося конечним почати і до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, коли вони рушаться потроха, дійдуть до деякої сили, то і з жидів чимраз більше буде прихилятися до них. Але, по-мойому, важно допомогти їм тепер, коли вони ще слабі, коли ще гнуться і не можуть випростуватись”[562].
Процитовані уривки з повісті Франка були написані на самому зламі століття. Тому виглядає доречним закінчити ними цей огляд української думки XIX ст. з питання українсько-єврейських узаємин. Сподіваюсь, я не самотній у своїй вірі, що вони ще й сьогодні, через більш ніж вісімдесят років можуть стати вихідною точкою для тривкої плідної дискусії на тему, що є життєво важливою для обох націй.
Український письменник і учений Іван Франко (1856–1916) був незвичайно продуктивною й багатогранною людиною. Його художні твори включають ліричні поезії, сюжетні поеми, віршовану й прозову сатиру, оповідання, романи, критичні есеї, а також об’ємисті переклади з якого півдесятка чужих літератур, що часово простягаються від клясичної старовини до кінця дев’ятнадцятого століття. Його наукові й публіцистичні писання лежали в областях історії й теорії літератури, етнографії й фолкльору, політичної й економічної історії, біографічних дослідів і, врешті, політичної журналістики на злободенні теми. Твори Франка нещодавно видано на радянській Україні в двадцяти томах, що кожний з них має біля 400 сторінок[564]. Однак це видання, хоч воно найобширніше з досьогочасних, далеко не повне. Думають, що справді вичерпна публікація Франкової спадщини вийшла б, може, вдвічі більшою.
Щоб зрозуміти Франка як людину, слід знати, що його життя пройшло під знаком трагедії: злидні, зудари з владою, які кілька разів заводили його до в’язниці, нещасливе кохання, недібране подружжя, нездійснені надії на академічну кар’єру та, накінець, передчасний фізичний і духовний занепад. Його відповіддю на всі удари долі була ще інтенсивніша творча праця. Він не залишив її навіть у свої останні роки, коли його руки були спаралізовані, а його могутній розум частинно розладнався. Труди Франка справді заслуговують на назву Гераклових, але він сам ледве чи дав би свою згоду на таке високолетне слово. Постаті, що під ними Франко любив себе поетично зображати, були звичайно прості трудівники: каменяр, муляр, або сільський коваль (ремесло його батька).
563
Ivan Franko, Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. Ausgewählte deutsche Schriften des revolutionären Demokraten, 1882–1915. Unter Mitarbeit von O. I. Bileckyj und I. I. Bass herausgegeben und eingeleitet von E. Winter und P. Kirchner. (Berlin: Akademie-Verlag, 1963). — Pp. x, 577. “Quellen und Studien zur Geschichte Osteuropas”, vol. XIV.