Франка не можна зарахувати ані до вершинних геніїв, ані до професійних борзописців. Ми радше бачимо в ньому визначний талант, обдарований плідним і енциклопедичним інтелектом, що вмів творчо реагувати на багато різних спонук та інспірацій. Проте навіть його кращі твори часто позначені тим, що вони написані надто поспішно. Як зауважив один критик, читаючи Франка, ми не можемо раз у раз не жаліти, що автор не дав дозріти своєму багатообіцяючому замислові замість того, щоб зірвати ще зелений овоч[565]. Сам Франко був добре свідомий цієї своєї вади. Хоч мало схильний до того, щоб розчулюватися над самим собою, він інколи гірко скаржився на долю, яка не давала йому можливости досягти власних найвищих мірил. Головними причинами цього розпорошення творчих сил були відносно нездиференційований стан української культури того часу та своєрідні суспільні відносини в рідній для Франка Галичині. Він уважав за свій обов’язок не відмовлятися від жадної послуги, про яку його просили та яку він міг віддати. Додаймо, що велика частина його енергії була спрямована на практичні завдання. Він був чинний як громадський діяч, політик, популярний доповідач, редактор, організатор наукових дослідів та як ментор двох поколінь української інтелігенції в Галичині.
Про ширину Франкових здібностей свідчить його володіння мовами іншими, ніж українська. Він досконало знав польську, російську й німецьку, деякі його твори були написані цими мовами. Зрозуміло, що ці неукраїнські твори Франка мали переважно науковий і публіцистичний характер. Проте навіть частина його художньої прози була спершу створена по-польськи. Неукраїнські твори Франка, хоч відомі спеціялістам, тяжко приступні, бо їх не включали до існуючих збірних видань. Тому доводиться привітати ініціятиву Німецької академії наук у східньому Берліні, що вирішила випустити окремою книгою німецькомовні писання Франка. Це здійснено у співпраці з Інститутом літератури Академії наук УРСР. Метою цієї публікації було, як сказано у вступному слові, спричинитися до поліпшення німецько-українських взаємин, які “зазнали страшного обтяження в недавньому минулому” (стор. V). Головним редактором книги є Едвард Вінтер, заслужений дослідник взаємовідносин між Німеччиною та слов’янськими народами та духової, зокрема релігійної, історії слов’янського світу. Він має у своєму доробку блискучу студію: “Візантія й Рим у боротьбі за Україну” (“Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine”. Leipzig, 1942)[566].
Німецькі писання Франка, об’єднані в “Причинках до історії й культури України”, систематично упорядковано в наступних розділах: “Автобіографічні твори”, “Причинки до історії (української) літератури”, “Художні твори” (поділені на наступні підрозділи: переклади Франка з української усної словесности, його переклади поезій Тараса Шевченка та, накінець, німецькі версії деяких його власних новель) і серія статей на поточні теми, під заголовком “Причинки до критики суспільних відносин”. Додаток обіймає листи до Франка від його німецьких і австрійських кореспондентів. Упорядники прибавили передмову й обширний коментар. Сам текст Франка, за виключенням усіх додаткових матеріялів, покриває 400 сторінок. Проте, в цьому товстому томі не знаходимо всіх Франкових писань німецькою мовою. Як пояснено у вступному слові, редакція вирішила поминути наукові студії Франка, присвячені церковнослов’янській та староруській літературам і українській етнографії.
З-поміж автобіографічних писань найцінніша записка, що її Франко в 1909 році подиктував для використання редакцією “Енциклопедії Гердера” (“Herders Konversations-Lexicon”). Читача чекає потрясення й відрух мимовільного зворушення, коли в середині цього тверезого, ділового звідомлення він раптом зустрічає пасус (стор. 49), в якому Франко зовсім спокійним тоном сповіщає, що останнім часом він увійшов у зв’язок зі “світом духів” та що “його руки стали нездатними до вжитку через приложення духової речовини”.
Франкові літературні переклади, зібрані в “Причинках”, приносили німецькому читачеві доволі широку добірку зразків української усної словесности і красного письменства. Здається, що, підбираючи свої власні новелі до перекладу, Франко давав перевагу тим, що мали актуальний громадський інтерес. Наприклад, оповідання “Свинська конституція” показує, як галицьке начальство більше дбало про безрогих, ніж про селян. “Гострий-прегострий староста” змальовує кар’єру типового австрійсько-польського бюрократа. Частина книги, присвячена історії літератури, складається з чотирьох загальних оглядових статей про українську літературу й декількох есеїв про поодиноких письменників та деякі спеціяльні питання, що один з них на тему — “Шекспір серед русинів”. Нагодою для написання останньої статті було Франкове інтенсивне зацікавлення Шекспіром, коли він редагував і підготовляв до друку десять його п’єс, перекладених Паньком Кулішем (1817–1899), який залишив їх у рукописі.
566
Побіжно хочемо звернути увагу на курйозний факт, що гасло про Едварда Вінтера в