Найцікавіші з-поміж німецьких писань Франка, принаймні з погляду історика, його політичні статті. Він був співробітником кількох німецьких і австрійських часописів, причому особливо тісні стосунки утримував з віденським демократичним тижневиком “Die Zeit”, постійним кореспондентом якого був він від 1896 до 1905 року, звітуючи про відносини й події в Галичині. Двадцять дев’ять статей, що їх зібрано в даній книзі під дещо незграбним наголовком, “Причинки до критики суспільних відносин”, доводять, що з Франка був першорядний політичний публіцист. Вони багаті на фактичні подробиці, ерудитні, майстерні зі стилістичного погляду, особливо в застосуванні іронії й недоговорень, надхненні пристрасною любов’ю до справи визволення рідного народу, але разом з тим і дисципліновані, об’єктивні й ясні у способі викладу. Франко веде мову про такі питання, як вибори й виборчі зловживання в Галичині, звичаї й методи поведінки австро-польської адміністрації й польської поміщицької кляси в провінції, польсько-українські стосунки, аграрні відносини й селянські заколоти, заморська еміграція та проблеми шкільництва й народної освіти. Жаден історик тієї доби не має права поминути авторитетних свідчень Франка. Зокрема дві статті мають виняткове значення: “Поляки й русини” (1897) та “Селянські страйки в Галичині” (1902). Остання дає проникливу оцінку аналізу великого страйкового руху, що його на переломі століття українські селяни й сільські робітники Східньої Галичини підняли проти польських лятифундій; несподіванкою для читача буде, що прикладом, який дав надхнення провідникам страйку, послужила Ірляндія. Попередня стаття обговорює засадничі історичні й соціологічні фактори, що лежать в основі багатовікового польсько-українського конфлікту.
Немає сумніву, що видання німецьких писань Франка становить похвальний почин і визначний внесок у славістику. Але доводиться жаліти, що книга попсована деякими хибами, типовими для наукових творів, що походять з комуністичних країн. Ми чекали з цікавістю, чи книга, опублікована в Німецькій Демократичній Республіці, буде, може, вільна від викривлень, що спотворюють досліди над Франком у Радянській Україні. Однак на ділі “Причинки” у передмові та редакційних коментарях точно віддзеркалюють офіційну “лінію” радянського франкознавства.
У тій частині передмови, де говориться про історичні погляди Франка, згадано про німецький переклад першого тому “Історії України” та про статтю “Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східнього слов’янства” (стор. 26–27). Увесь цей пасус умисне заплутаний і стилізований так, що непоінформований читач розумітиме, буцімто обидві згадані праці написані самим Франком. Насправді ж вони належать Михайлові Грушевському![567] Таким способом закамуфльовано засадничу згідність між історичними концепціями Франка й так званого “буржуазного націоналіста” Грушевського[568].
Читаємо в передмові, що Франко завдячував свою письменницьку майстерність передусім глибокому вивченню творчости Чернишевського, Добролюбова, Гоголя, Толстого, Салтикова-Щедріна, Успенського й Горького (стор. 21). Франко був добре ознайомлений з російською літературою, часами йому доводилося перекласти з неї якийсь уривок або написати принагідну критичну статтю чи посмертну згадку про одного або іншого російського письменника. Але немає дрібки доказу на те, що будь-котрий з перерахованих російських письменників мав на нього визначальний вплив. У своїх белетристичних творах Франко намагався ступати слідами Золя, а не котрогось з великих російських романістів 19 століття. Чужоземна література, що з неї Франко найбільше перекладав, була німецька, а не російська[569].
Фальшиве твердження (стор. 1), що фізичне заломання Франка в 1908 році було спричинене непосильною працею, пояснюється не політичними міркуваннями, а просто комуністичною прудерією. У дійсності це був наслідок затяжної хвороби. Цей факт замовчують в усіх численних публікаціях про Франка, що появилися на Україні та інших країнах під комуністичною владою.
567
Місце, де говорять про Франка, без ніякої згадки про Грушевського, звучить так: “Концепція, що її він (Франко?) висловив уже в своєму меморіялі, “Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східнього слов’янства”, творить теж немов ляйтмотив його “
568
Радянські автори часто твердять, що між Франком і Грушевським буцімто існувала особиста ворожнеча. Але коли заглянути до німецької статті Франка “Римські враження” (стор. 64 і наст.), ми довідуємося, що 1904 року він вибрався у вакаційну подорож до Італії “разом з моїм дорогим приятелем, професором Грушевський”. Див. також: Володимир Дорошенко, “Іван Франко і Михайло Грушевський”.
569
(