Однієї з статей Франка, опублікованої в “Die Zeit”, — “Поет зради” (“Ein Dichter des Verrats”, 1897), не включено до збірки, хоч про неї є згадки в кількох місцях. Це був есей про польського поета Адама Міцкєвіча, якого Франко змалював як учителя політичного віроломства. Поява цієї статті викликала помітне схвилювання. Один польський студент у Відні навіть викликав редактора часопису на двобій. “Поет зради” становив зворотну точку в житті Франка, бо привів до розриву між ним та його колишніми приятелями, польськими демократами й людовцями, і до втрати посади при польській газеті “Kurjer Lwowski”, що до її редакції він належав десять років. Таким чином, ця стаття повинна була бути включена до зібрання німецьких писань Франка як з уваги на її біографічне значення, так і на свій внутрішній інтерес[570]. Редактори “Причинків” не пояснюють цього пропуску, але ми можемо здогадатися. Обох — Міцкєвіча і Франка — допущено до пантеону, що його комуністи збудували для “прогресивних” постатей минувшини. Почуття “благопристойности”, що притаманне для комуністичного ієрархічного образу світу, не може стерпіти скандального видовища, коли одна знаменитість нечемно висловлюється про іншу знаменитість.
Тепер приходимо до останньої й найважнішої точки — загальної інтерпретації Франкового політичного світогляду. У Радянському Союзі його посмертно наділили званням “революційного демократа”, і ця етикетка знайшла собі місце у підзаголовку даного видання його німецьких писань. Чи Франко був демократом? Чи був він революціонером? Обидва слова можуть мати різні значення. Не буде заперечень, щоб визнати Франка за демократа, і то в подвійному значенні: особи, що турбується за добробут простолюддя, та прихильника ліберально-демократичної форми правління. Зате, з другого боку, його кваліфікації, як революціонера, радше сумнівні. Він, очевидно, був противником і суворим критиком панівної політичної й соціяльної системи. Але він ніколи не брав участи в підпільній, змовницькій діяльності і не проповідував насильницького перевороту. Його арешти не доводять протилежного, бо їх треба записати на рахунок сваволі галицької адміністрації й судівництва, які перебували під польським контролем. Франко завжди, принаймні в дозрілому віці, заступав еволюційні політичні методи[571].
Коли таких домарксівських росіян, як Бєлінський і Чернишевський, клясифікують як “революційних демократів”, це визначення можна вважати правильним: вони дійсно були “більшовиками перед Марксом”. Але там, де, як у випадку України, “революційні демократи” цього нігілістичного типу рідкісні, їх фабрикують штучно. Так і Франка зображають як речника збунтованого селянства, великого поклонника Росії, ворога українського “буржуазного націоналізму” та полум’яного соціяліста, що в багатьох пунктах наближався до марксизму. Якщо ж він не сприйняв марксизму повністю, то відповідальність за це скидають на економічну відсталість Галичини. Ще дотепніше пояснення факту, чому Франко не сприйняв марксизму, пропонують у передмові наявної книги: дякуючи своїй проникливості, Франко збагнув, що австромарксизм був весь пережертий ухилами від чистого вчення Маркса й Енгельса; поборюючи цю звироднілу форму марксизму, він на ділі показував свою близькість до автентичного марксизму (стор. 15–16). Автори цієї дотепної теорії забули згадати, що Франко критикував австромарксизм не “зліва”, але “справа”!
“Революційні демократи” посідають у радянській історіографії позицію, подібну до “доброчесних поган” у середньовічному богословії, яких звільняли від пекла та приміщували в окремому упривілейованому передсінні (“лімбо”); бо, мовляв, оскільки їм довелося жити до часу пришестя благодаті, вони не мали нагоди восприйняти єдиноспасенну віру. Зовсім подібна справа з російськими радикалами типу Бєлінського-Чернишевського: вони достатньо доказали, що в них є anima naturaliter Bolševik (більшовицька з своєї природи душа); а тому, що їхнє життя протікало надто рано, щоб їх могла досягти Марксова благовість, їм прощають те, що вони не були марксистами. Але Франко явно належить до іншої категорії: те, що він не став марксистом, не можна вважати за випадок прощенного незнання. Крім цього, досвід ясно показує, що економічна відсталість якоїсь країни не є перешкодою для сприйняття марксистських ідей її інтелігенцією. Таким чином, приходимо до логічного висновку: факт, що Франко не був марксистом, випливав з його добровільного вибору.
Спробую накреслити в кількох рисах, як, згідно з моїм розумінням, виглядали правдиві контури політичного світогляду Франка. У своєму ідейному розвитку Франко перейшов два виразні етапи, перехід між якими наступив у половині 1890-их років. У першому періоді Франко був учнем Михайла Драгоманова. Упорядники “Причинків”, однак, не згадують навіть імени Драгоманова! (Коли появилася книга, Драгоманов був ще проскрибований у Радянському Союзі; з того часу наступила його дуже неповна “реа-білітація”). Ступаючи слідами Драгоманова, Франко став соціялістом, і то яскраво драгоманівського, себто ліберального й персоналістичного складу. Взаємини між Франком і Драгомановим далеко не були гладкими й легкими. Це була зустріч двох сильних і не подібних своїми вдачами особистостей. Але, незважаючи на це, Франко продовжував схилятися перед авторитетом Драгоманова в політичних питаннях. Він був співзасновником Русько-Української Радикальної партії. Після смерти Драгоманова в 1895 році Франко почав еволюціонувати направо. Він вийшов з Радикальної партії й узяв участь у творенні Націонал-Демократичної партії, програму якої він допоміг скласти. Після перелому століття Франко ступнево відійшов від практичної політики, одначе продовжував писати політичні статті, між ними й німецькі кореспонденції для “Die Zeit”. Франкові політичні писання за десятиріччя 1895–1905 роки, коли він стояв на верху своїх духових сил, становлять клясичний виклад концепції українського демократичного націоналізму[572]. Франко один з перших українських публіцистів, що був поборником повної політичної самостійности нації, зриваючи таким чином з федералістичною традицією Костомарова і Драгоманова. Він залишився гострим критиком існуючих соціяльних відносин у Галичині, але його критика була, безперечно, з “реформістської” позиції. Франко висловлював симпатії до англійського фабіянства. Радянські учені носяться з тим, що молодий Франко в 1880 році, коли йому було двадцять чотири роки, переклав один розділ з “Капіталу” Маркса, але вони старанно промовчують серію нищівних атак, що їх дозрілий Франко скерував проти Маркса й марксизму. Не треба додавати, що всі ці “компромітуючі” писання Франка в Радянському Союзі або зовсім заборонені, або ж їх передруковують тільки в вихолощеній формі[573].{94}
570
Не тяжко помітити, що Франко був упереджений у своєму ставленні до Міцкєвіча. Франко, людина пуританської чесности, був майже одержимий справою вірности й віроломства. Складається враження, що на образ польського поета він кинув проекцію своїх власних внутрішніх труднощів. Див.: Alfred Berlstein, “The Figure of Mickiewicz in Ivan Franko’s life”. “The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.”, VI (1958), no. 3–4, pp. 1372–1380).
571
Речник марксистської течії в галицькій Радикальній партії Юліян Бачинський так скаржився на Франка в листі до Драгоманова 1894 року: “Хочемо, щоб Радикальна партія вийшла вже раз з того зачарованого кола “мочення конопель”, “латання дір в мості” і т. д. Та що ж, Франко каже, що домагання латання дір в мості то вже і є клясова боротьба!.. Хочемо, щоб партія оперла свою діяльність на грунті клясовім; та що ж, коли Франко каже, що така політика — то політика ненависти!” (
572
(
573
Подаємо частковий список цих творів: дві фундаментальні статті, що проповідують створення незалежної української держави, “Україна ірредента” (1895) і “Поза межами можливого” (1900); чотири статті, явно критичні щодо марксизму: “Соціялізм і соціял-демократизм” (1897), “Народники і марксисти” (1899), “Що таке поступ?” (1903) та “До історії соціялістичного руху” (1904); Франкова історія його власної доби та інтерпретація українського національного відродження — Молода Україна: З останніх десятиліть XIX в. (написана 1901 року, книжкове видання 1910).