Треба визнати обмежений характер цих реформ. Австрійський уряд не ставив за мету створювати умови громадянської рівності. Імперія мала залишитися ієрархічним “становим суспільством”. Селянин, не будучи вже більше у формально-юридичному сенсі кріпаком, і далі залишився “спадково прикріпленим” до домінії (поміщицького маєтку). Окрім права на безплатну селянську працю, домінія зберегла за собою важливі прерогативи адміністративного, судового та податкового характеру. Після смерті Иосифа II у 1790 р. і з початком затяжних воєн проти Франції дальші реформи були перервані Консервативний уклад післянаполеонівського періоду робив адміністративну практику співчутливішою до поміщицьких інтересів. Однак галицькі селяни стали “принаймні предметом права, а не, як колись [під старим польським режимом], поза будь-яким правом”[576]. Напередодні першої світової війни Іван Франко твердив, що “...наш народ досі не забув про нього [Йосифа II] і оповідає про його розумне та чоловіколюбне поступування з підданими”[577]. Проселянські реформи Марії-Терези та Йосифа II заклали в Галичині основи династичної лояльності українських мас, яка змогла перетривати аж до кінця монархії.
Греко-католицька, або уніатська церква посідала вирішальне місце в історії галицьких українців XIX–XX ст.[578] Австрійський уряд надав уніатській церкві і духовенству рівний статус з римо-католицькими, в якому їм відмовляв колишній польський режим. 1774 р. Марія Тереза ухвалила новий офіційний термін — греко-католики, — маючи на меті наголосити на рівності між “грецьким” і “римським” віросповіданнями. Цей принцип рівності, що його постійно підкреслювали Марія-Тереза, Иосиф II і Леопольд II, був здійснений через низку практичних заходів: покращення правового й економічного становища греко-католицького духовенства, створення семінарій та капітул при кафедрах у Львові і Перемишлі, члени яких мали допомагати єпископам в управлінні їхніми дієцезіями. Вершиною цих реформ було піднесення у 1808 р. львівського єпископату до рівня Галицького митрополичого престолу[579]. Вперше таку пропозицію зробив ще 1773 р. львівський єпископ Лев Шептицький (1717–1779), аргументуючи її тим, що Галицька грецька митрополія розширить політичний вплив Австрії серед уніатів Західної України, яка тоді ще була частиною Польщі (до другого поділу 1793 р.), і допоможе поборювати там “схизматичну” пропаганду Росії.
Польський культурний вплив серед греко-католицького духовенства, коріння якого сягає ще передподілових часів, посилився протягом перших десятиліть австрійського правління. Піднесення соціального й освітнього статусу духовної верстви зробило її менш стійкою перед спокусою дорівнятися життєвим укладом до польської шляхти. Але, хоч у руських священицьких сім’ях аж до другої половини XIX ст. панувала польська мова, з’явилися ранні симптоми їхньої антипольської політичної постави. В 1809 р., коли Галичину тимчасово окуповали сили польського Наполеонового сателіта, Великого Варшавського герцогства, митрополит Антін Ангелович (1756–1814) відмовився брати участь у будь-яких польських патріотичних демостраціях і постраждав за свою відданість Габсбургам[580].
Боротьба козацької України за політичну незалежність у XVII ст. була тісно пов’язана з обороною православ’я від ісламу та римського католицтва. Уніатська церква виступала тоді придатком до чужоземного польського панування. У XIX ст. відбулася цікава переміна ролей. Після того, як Київський митрополичий престіл був підпорядкований Московському патріархатові (1685), православна церква на Україні втратила свою автономію і поступово стала повністю русифікованою. Уніатська церква, яку в Російській імперії заборонено (1839), була обмежена до Габсбурзьких володінь. Але тут вона пережила дивовижне відродження. Благотворні реформи, проведені австрійським урядом, піднесли освітній і громадський рівень греко-католицького духовенства понад рівень тогочасного православного духовенства. Водночас вплив австрійського “йоси-фінства” дав змогу греко-католицькій церкві позбавитися від польських пов’язань. Тепер вона була здатна взяти на себе роль української національної церкви. Від 1848 р. греко-католицька церква забезпечувала політичне керівництво української спільноти в Галичині. Пізніше це керівництво поступово перейшло до рук світської інтелігенції, багато представників якої були, однак, синами священицьких родин.
578
Про церковний розвиток, особливо у перші десятиліття австрійського панування, див.: Pelesz J. Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom: In 2 Bd. — Wińrzburg, Wien, 1878–1880 (особливо див. другий том); Korczok A Die griechisch-katholische Kirehe in Galizien. — Leipzig, 1921; Winter E. Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine. — Leipzig, 1942; Назарко І. Л. Київські і галицькі митрополити // Analecta Ordinis S. Basilii Magni.. — Romae, 1962. — Vol. 13. — Ser. 2, sect. 1.
579
Stasiw M. Metropolia Haliciensis: Eius historia et iuridica forma // Analecta Ordinis S. Basilii Magni. — 2 ed. — Romae, 1960. — Vol. 12. — Ser. 2, sect. 1.