ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ПРОБУДЖЕННЯ
Завершення наполеонівських воєн поклало початок тривалому періодові міжнародного та внутрішнього миру. Але під час цих дрімотних бідермаєрівських років{96} серед галицької греко-католицької священицької інтелігенції почало формуватися місцеве інтелектуальне життя. Починаючи з 1820-их років в її середовищі з’явилося декілька вчених: історики Михайло Гарасевич (1763–1836) і Денис Зубрицький (1777–1862), граматики та етнографи Іван Могильницький (1777–1831), Йосиф Лозинський (1807–1889) і Йосиф Левицький (1801–1860). Проте, їхні праці були написані латинською, німецькою або польською мовами. Деякі польські вчені також публікували важливі збірки українського фольклору.
Наступним кроком стало створення 1832 р. патріотичного гуртка серед студентів греко-католицької духовної семінарії у Львові. Лідером цієї групи був Маркіян Шашкевич (1811–1843), талановитий поет і натхненна особистість, а його найближчими соратниками — Яків Головацький (1814–1888) та Іван Вагилевич (1811–1860). Цих трьох молодих людей прозвали “Руською трійцею”[581].
Що відрізняло “Трійцю” від попередників і старших сучасників — це її рішучість підняти місцеву говірку до рівня літературної мови. Вони вирішили опублікувати альманах, що містив зразки народної поезії і кілька оригінальних робіт. Після багатьох труднощів з цензурою у 1837 р. вийшов томик під назвою “Русалка Дністровая”. Його надруковано в Буді (Угорщина), де цензура була поблажливіша, ніж у Галичині “Русалка” стала початком новітньої української літератури в Галичині, а також віхою у формуванні національної свідомості.
“Русалка Дністровая” може видатися сьогодні зовсім невинною і позбавленою політичного значення книжкою. Але сучасники відчували, що ця “мовна революція” є радикальною і небезпечною. Шашкевич і його друзі мали дальші плани: вони розпочали систематичне збирання фольклорних матеріалів і мали намір друкувати освітню літературу для селян. Але правлячі кола спаралізували їхню ініціативу. “Ми ледве даємо собі раду з однією нацією [поляками], а ці дурні голови хочуть ще розбудити мертвопоховану руську націю”, — говорив львівський директор поліції[582].{97} Проте, ще більшої шкоди, ніж бюрократична тупість, завдала ворожість греко-католицької ієрархії. Митрополит Михайло Левицький (1774–1858) і його оточення вважали вживання “хлопської мови” у друці негідним, непристойним і можливо навіть шкідливим. Церковна цензура конфіскувала наклад “Русалки” і стала на заваді появі інших публікацій місцевою мовою. Приниження та переслідування, яких зазнали члени “Руської трійці”, спричинилися до передчасної смерті Шашкевича і врешті привели Вагилевича до польського табору.
Шашкевич і його гурток були цілком свідомі того, що галицькі “русини” і “малороси” по той бік австро-російського кордону — один і той самий народ. Їх спонукали молодий літературний рух на основі народної мови у Східній Україні та особисті зв’язки з деякими вченими українського походження в університетах Росії (Ізмаїлом Срезневським, Михайлом Максимовичем, Осипом Бодянським). Ті вчені зовсім не були українськими національними патріотами, але вони живили романтичний ентузіазм своїх галицьких друзів до народної мови і фольклорних досліджень.
Іншим джерелом натхнення була Чехія[583]. Разючі досягнення чеського національного руху стали наочним зразком для галицьких “будителів”. За посередництвом Карла Владислава Запа, чеського літератора, що служив у галицькій адміністрації, Головацький і Вагилевич встановили зв’язки з провідними чеськими славістами й почали співпрацювати з празькими періодичними виданнями. Як чехи, так і галицькі українці схилялися до австро-слов’янської політичної програми. У надрукованій 1846 р. статті видатний чеський публіцист Карел Гавлічек назвав Україну “ягням межи двома вовками”, Росією та Польщею, і “яблуком розбрату”, кинутим долею між цими двома націями”. Він радив Австрії підтримати українців у Галичині, які потім змогли б впливати на своїх співвітчизників у Російській імперії[584]. Того ж 1846 р., Яків Головацький висловив разюче подібні погляди у статті, надрукованій у німецькому журналі[585]. Описавши жалюгідне соціальне становище і культурний застій свого народу, пригнобленого польською аристократією і зневаженого власним реакційним вищим духовенством, Головацький пояснив, чому, незважаючи на ці незадовільні умови, галицькі русини не відчувають симпатії до Росії. Селяни знали, що в Росії немає законного захисту кріпака від зловживань; греко-католицькі священики жили краще, аніж російські православні попи. Що більше, у Росії “є мала надія для своєї літератури і національности. Московщина засмоктує все... Централістський російський уряд поглядає скоса на появу малоросійської літератури”. Головацький робив висновок, що “сприяючи руській літературі (в Галичині), Австрія могла б впливати на Малоросію”.
581
Розповідь очевидця про гурток Шашкевича можна знайти у спогадах Я. Головацького “Пережитое и перестраданное” (у кн.: Письменники Західної України 30–60-х років XIX ст. — Київ, 1965. — С. 229–285). З усієї існуючої багатої літератури про галицьких “будителів” для дослідників суспільної думки цікавими є такі праці: Заневич І. (Терлецький О.) Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872 р. // Житє і слово. — Львів, 1894–1895. — Т. 1–4; Гербільський Г. Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині в першій половині XIX ст. — Львів, 1964; Kozik J. Ukraiński ruch narodowy w latach 1830–1848. — Kraków, 1973; Тершаковець M. Галицько-руське літературне відродженє. — Львів, 1908.
583
Декілька важливих досліджень про чесько-українські зв’язки у XIX ст. можна знайти у кн.: З історії чехословацько-українських зв’язків. — Братіслава, 1969. Див. також: Hostička V. Ukrajina v názorech české obrozenecké společnosti do roku 1848 // Slavia (Praha). — 1964. — T. 33. — S. 658–578.
584
Havlíček Borovsky К. Politické spisy / Vyd. Z. Tobolka. — Praha, 1900. — Т. 1. — S. 59.
585
Rusyn H. (Головацький Я.). Zustände der Russinen in Galizien // Slawische Jahrbücher. — Leipzig, 1846. — Bd. 4. — S. 361–379.