Антиросійське повстання у Конгресовій Польщі (1830–1831) спричинилося до початку підпільної діяльності в Галичині. Її кульмінацією за п’ятнадцять років по тому стало невдале повстаня 1846 року. Польські змовники, які мріяли про свою батьківщину в її передподілових межах, поширили пропаганду й на українську спільноту[586]. Спроби вербувати прибічників серед селянства породили пропагандистську літературу тамтешньою українською розмовною мовою. Але ця агітація не знайшла прихильної відповіді. В освічених українців революційна пропаганда мала більший успіх. Принаймні деякі кола греко-католицької інтелігенції були чутливими до волелюбного заклику польської справи. Серед студентів Львівської семінарії у 1833–1834 рр. оформилася конспіративна група. Але ще до того, як влада у 1838 р. припинила її діяльність, вона зустрілася з опозицією серед самої молоді. Деякі українські члени підпільної “Співдружності польського народу” вимагали змінити назву на “Співдружність польського й руського народів”, але ця пропозиція була презирливо відкинута[587]. Негнучкість польських революціонерів викликала антипольську реакцію, і руська національна течія, що її очолив гурток Шашкевича, завоювала перевагу серед семінаристів. До ширшого питання польського впливу на галицьких “будителів” треба підходити з двох боків. Європейські вільнодумні ідеї досягали українців того покоління переважно через польські канали. З другого боку, самоствердження окремої української національності неминуче передбачало боротьбу проти традиційної польської гегемонії. “Цю справу зроблено тихо і без зайвого галасу, і незабаром поляки втратили свою владу над нацією, яка лише за декілька років до того була тісно пов’язана з ними і яку ледве чи можна було відрізнити від них. Графові Стадіону [галицькому намісникові] не треба було “винаходити” русинів у 1848 р.; він знайшов їх уже там”[588].
РЕВОЛЮЦІЯ 1848 Р.
Зразу ж після вибуху повстання у Відні поляки влаштували масштабну патріотичну демонстрацію в Галичині. 18 березня 1848 р. вони звернулися з петицією до імператора, вимагаючи ширшої автономії для Галичини, яку вони трактували як суто польський край. Через місяць — 19 квітня — українці подали свою власну петицію. Вони просили визнання їхньої національності і рівних прав для обох народів, що населяли Галичину[589]. Заснування 2 травня Головної руської ради заперечило претензії польської Ради народової виступати від імені всієї Галичини. Головна руська рада, яку очолив львівський греко-католицький єпископ — помічник Григорій Яхимович (1792–1863), сформулювала свою програму у Маніфесті від 10 травня.
Інші важливіші кроки галицьких українців під час революційного періоду були такі: створення мережі з 34 місцевих відділів Ради по всьому краю; заснування “Зорі Галицької” — першої україномовної газети не лише в Галичині, але й на всіх українських землях; участь у Слов’янському з’їзді в Празі у червні 1848 року; кампанія за вибори до першого австрійського рейхстагу й робота в парламенті; формування руської Національної гвардії і військових загонів, які брали участь у війні проти повсталої Угорщини; організація публічних мітингів; подання звернень до крайового та центрального урядів; збирання підписів під петиціями; проведення 19–26 жовтня 1848 р. Собору руських учених з метою визначення основних напрямів культурної й освітньої політики.
Головна руська рада розпочала свою діяльність з благословіння галицького намісника графа Франца Стадіона. Цього блискучого ексцентрика називали “консервативним реформатором у стилі [барона фон] Штейна і Роберта Піла”[590], представником “освіченого консерватизму в дусі зревізованого і витонченого йосифінства”[591]. Призначений у Галичину після невдалого польського повстання 1846 р., Стадіон намагався розбити ірредентизм польської шляхти й інтелігенції, звертаючись до класових інтересів селянства (як українського, так і польського) й підтримуючи українські національні вимоги. Не чекаючи на загальноімперський закон, він 22 квітня скасував декретом панщину і “спадкове підданство”, тим самим перехопивши ініціативу польських демократів, які збиралися приписати собі заслугу у проведенні цієї вкрай потрібної і запізнілої реформи. Так само він встановив тісні зв’язки з Яхимовичем і лідерами Ради, давши полякам привід глузувати, що “Стадіон винайшов русинів”.
586
Kieniewicz S. Konspiracje galicyjskie (1831–1845). — Warszawa, 1950; щодо проблеми польсько-українських відносин див. с. 103–104; 155–161, 213–214.
587
Sala М, Freiherr von. Geschichte des polnischen Aufstandes vom Jahre 1846. — Wien, 1867. — S. 98–102.
589
Текст петиції і згаданого нижче маніфесту від 10 травня див. у кн.: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 17, 21–24. Детальніше про участь українців у революції 1848 р. див.: Баран С. Весна народів в австро-угорській Україні. — Мюнхен, 1948; Косачевская Е. М. Восточная галиция накануне и в период революции 1848 г. — Львов, 1965; Bohachevsky-Chomiak М. The Spring of a Nation: The Ukrainians in Eastern Galicia in 1848. — Philadelphia, 1967; Данилак M. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848–1849 років. — Братіслава, 1972; Kozik J. Między reakcją a rewolucją: Studia z dziejów ukraińskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848–1845. — Warszawa, Kraków, 1975.
590
Friedjung F. Österreich von 1848 bis 1860. — Stuttgart, Berlin, 1908. — Bd. 1. — S. 100.
591
Kann RA The Multinational Empire: Nationalism and National Reform in the Habsburg Monarchy, 1848–1918. — New York, 1950. — Vol. 2. — P. 62.