Становище галицьких українців було аналогічним до становища менших національностей Угорщини, які теж об’єдналися з династією і віденським урядом проти тої “свободи”, що пропонувало їм мадярське дворянство. В австрійській половині монархії українці стояли найближче до чехів, головних захисників об’єднаної імперії, реорганізованої відповідно до австро-слов’янського поділу[592].
Під час Слов’янського з’їзду в Празі польсько-руська секція зайшла у глухий кут. За позалаштунковим посередництвом чехів досягнуто компромісної угоди, яку секція ухвалила 7 червня 1848 року: українці згодилися відкласти питання про поділ Галичини, а поляки визнали принцип рівності двох націй у всіх адміністративних та освітніх справах[593]. Подальший насильницький розпуск Слов’янського з’їзду поховав угоду 7 червня. Однак вона залишилася, аж до галицького сейму у лютому 1914 р., єдиним зразком польсько-українського компромісу.
В австрійському законодавчому рейхстазі у Відні і Кромержижі українські депутати діяли звичайно за прикладом і порадою своїх чеських колег. Під час дебатів у конституційному комітеті поляк Флоріан Зємялковський назвав русинів “штучною нацією, винайденою минулого року”. Його заяву енергійно спростували чеські представники Францішек Палацький і Францішек Ладіслав Рігер. Як сказав Рігер 24 січня 1849 року: “Поважайте національні прагнення цього народу, досі переслідуваного як поляками, так і росіянами, й покликаного до самостійного існування”[594].
На питання про національну ідентичність Головна руська рада дала “українську” відповідь, тобто ствердила відмінність свого народу не лише від Польщі, але й від Росії. Маніфест Ради від 10 травня 1848 р. проголошував: “Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого півтретя міліона землю Галицьку замешкує”[595]. Проте варто відзначити, що в усіх заявах Ради та її окремих лідерів ми не знаходимо жодного спеціального покликання на становище їхніх співвітчизників у Росії і на взаємовідносини двох частин нації, розділеної між Російською й Австрійською імперіями. Політично досвідчені чеські лідери усвідомлювали міжнародні наслідки українського відродження у Галичині. Рігер говорив у Конституційному комітеті: “Свобода преси [в Австрії] дасть змогу якнайповніше розвинутися руському елементові. Його натхнена свободою література розтопить такий твердий колись лід російського абсолютизму... Це, панове, є найважливішим у даному питанні: падіння європейського деспота, ворога свободи не за горами, раз цей народ вступає в ряди інших слов’янських народів”[596]. Однак, таких широких перспектив бракувало мисленню лідерів Головної руської ради, людей доброї волі, але несміливих і провінційних за своїм інтелектуальним світоглядом.
Іншим вузьким місцем у мисленні Головної руської ради було те, що вона нехтувала соціально-економічними проблемами. Скасування панщини і “спадкового підданства” залишало нерозв’язаними багато питань: про відшкодування, яке мало бути сплачене поміщикам, а також про ліси та пасовиська: раніше помістя й села користувалися ними спільно, а тепер поміщики заявляли, що право власності мають тільки вони. Для селян ці проблеми були вкрай нагальні. Український селянський депутат Іван Капущак у пристрасній промові в рейхстазі 17 серпня 1848 р. доводив, що вимога про індемнізацію безпідставна: саме кріпацтво — це зловживання, і за нього не має бути жодної компенсації: “Батоги й канчуки, що обвивалися довкола наших голів і нашого струдженого тіла, се нехай вистарчає їм, се нехай буде їм відшкодуванням!”[597] Ця промова справила на палату сильне враження. Але Рада, що послідовно захищала інтереси і права греко-католицької церкви й духовенства та їхню рівність із “латинською” церквою і духовенством, не спромоглася звернути увагу на соціальне невдоволення основної маси свого народу[598].
592
Жачек В. Про зв’язки чехів і західних українців у революційних 1848 та 1849 роках // З історії чехословацько-українських зв’язків. — С. 343–369; Hostička V. Spolupráce Čechů a haličských Ukrajinců v letech 1848–1849 // Rozpravy Československé Akademie Věd: Řada společenských věd. — Roč. 75. — N 12 (1965).
593
Текст резолюції див.: Slovanský sjezd v Praze roku 1848. Sbírka dokumentů / Vyd. Žaček V. — Praha, 1958. — S. 314–315. Див. також: Orton L. D. The Prague Slav Congress of 1848. — Boulder, Colo., 1978.
594
Protokolle des Verfassungs-Auschusses im Oesterreichischen Reichstage 1848–1849 / Herausg. Springer A. — Leipzig, 1885. — S. 31.
597
Цит. за: Galicja od Pierwszego Rozbioru do Wiosny Ludów / Wyd. Tyrowicz M. — Kraków, 1956. — S. 230–232; Rosdolsky R. Die Bauemabgeordneten im konstituirenden österreichischen Reichstag 1848–1849. — Wien, 1976. — S. 136–138.
598
Однак один із провідних членів Ради Григорій Шашкевич (він не мав ніякого зв’язку з “будителем” Маркіяном Шашкевичем) запропонував рейхстагові законопроект щодо створення у Галичині арбітражних комісій для розгляду справ між поміщиками і селянами (Левицький К. Історія політичної думки... — С. 37; Rosdolsky R. Die Bauemabgeordneten... — S. 167–169). Про аграрні проблеми в Галичині під час революції 1848–1849 років див.: Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772–1849): Документи і матеріали. — Київ, 1974.