Поява Головної руської ради була безпосереднім викликом польській претензії розглядати Галичину як органічну частину Польщі. Польські лідери пробували підважити позиції Ради, протиставивши їй орган, який мав представляти пропольську течію серед русинів. 23 травня 1848 р. появився Руський собор, до складу якого ввійшли жменька польських шляхтичів руського походження та декілька сполонізованих українських інтелектуалів. Собор почав видавати газету українською мовою, але польського спрямування, найнявши її редактором Івана Вагилевича, колишнього товариша Маркіяна Шашкевича. Але цей експеримент незабаром був згорнутий. Основна частина української інтелігенції, згуртувавшись навколо Ради, викрила фальшивий характер Собору. З іншого боку польські патріоти українського походження прагнули досягти повноправного членства в польському суспільстві. Необоротним результатом революції 1848 р. стало стійке розмежування поляків і українців на дві відмінні національні спільноти.
Основною практичною метою Головної руської ради був поділ Галичини на дві провінції, сформовані за етнічним принципом: польську й українську. Це питання спочатку порушив сам австрійський уряд, маючи на меті, безвідносно до українських вимог, покарати поляків за повстання 1846 р, а також у зв’язку з приєднанням колишньої Краківської республіки. Цю програму енергійно підхопила Головна руська рада. Міністерству внутрішніх справ 17 липня, а потім знову 28 жовтня подано відповідні меморандуми. У серпні петиція з 15 тисячами підписів привернула до цієї справи увагу рейхстагу; врешті цю петицію підписали 200 тисяч чоловік. Цьому планові енергійно опиралися не лише поляки; його стали пов’язувати також з ширшим питанням територіальної реорганізації всієї імперії.
Радикальні пропозиції щодо нової адміністративної структури, заснованої на етнічних принципах, як та, що її подав конституційній комісії рейхстагу Палацький, викликали силу-силенну суперечливих інтересів та претензій. Конституційна комісія вирішила зберегти історичні провінції, але як поступку етнічному поглядові й згодилася утворити в межах провінцій нові, етнічно однорідні самоуправні одиниці — округи (Kreise). Ці умови були закладені в конституції, проголошеній імператорським указом від 4 березня 1849 р. після насильницького розгону рейхстагу. Проте, після падіння її архітектора графа Стадіона конституція 4 березня залишалася, як і її парламентські попередники, мертвою буквою. Історичні провінції пережили революційну кризу; округи, що мали компенсувати їх, ніколи не стали реальністю. Протягом неоабсолютистської ери уряд ще деякий час забавлявся з планами територіальної реорганізації Галичини, але з того нічого не вийшло[599].
ВІД НЕОАБСОЛЮТИЗМУ ДО АВСТРО-ПОЛЬСЬКОГО КОМПРОМІСУ
Перехід до неоабсолютистського десятиліття (1849–1859) привів до занепаду відкритої політичної діяльності усіх австрійських національностей. Головну руську раду розпущено 1851 р. Її колишні лідери повернулися до своїх попередніх, переважно церковних, занять. Внутрішня згуртованість руської спільноти була послаблена внутрішнім розколом на русофільську й українофільську фракції. Водночас в особі графа Агенора Голуховського, призначеного 1849 р. галицьким намісником, з’явився найнебезпечніший противник руської справи. Польські патріоти спочатку погорджували ним як знаряддям Відня. Але насправді Голуховський надав неоціненні послуги польській справі. Саме він посприяв тому, що плани територіального поділу Галичини зазнали остаточної поразки. Він підірвав довір’я центрального уряду до лояльності русинів, доносячи на них у Відень як на русофілів. До того ж він заповнив поляками вищі посади цивільної служби, які до 1848 р. посідали переважно німці. Таким чином, перебування Голуховського на посаді намісника відкрило шлях до захоплення поляками влади 1867 р.
Поразка Австрії в Італійській війні 1859 р. привела до ери конституційних експериментів. У 1861 р. вперше зібрався Галицький крайовий сейм. Руське представництво у ньому було ще порівняно сильним — третина всієї палати. Але ситуація для українців була набагато менш сприятлива, ніж у 1848 році; відносна сила поляків зросла як у краї, так і у Відні, а підтримка центрального уряду стала хиткою. Керівництво українським табором перебувало в руках консервативних “старорусинів”, які зовсім не відповідали потребам складної і мінливої політичної кон’юнктури. Їхнє патерналістське ставлення до селянства не давало їм змоги здобути міцну й надійну масову підтримку серед свого народу, що дозволило б хоробро зустріти бурю. Їм не вдалося досягти згоди з поляками, коли це ще, може, й було можливим. Старорусини сліпо покладалися на австро-німецьких централістів, представником яких була адміністрація на чолі з Антоном фон Шмерлінгом (1861–1865).
599
Детальніше див.: Charmatz R. Oesterreichs innere Geschichte von 1848 bis 1907. — Leipzig, 1909. — Bd. 1. — S. 23. Детальніший розгляд питання про поділ Галичини див.: Кревецький І. Справа поділу Галичини в рр. 1846–1850 // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1910. — Т. 93. — С. 54–69; Т. 94. — С. 58–83; Т. 95. — С. 54–82; Т. 9. — С. 96–115; Т. 97. — С. 104–154.