Період конституційних експериментів різко обірвався після поразки Австрії у війні з Пруссією 1866 р. і встановлення дуалістичної системи. Логічним наслідком австро-уторського компромісу 1867 р. стало досягнуте одночасно з ним австро-польське порозуміння. Амбітніший польський план здобути окрему конституційну позицію для Галичини зазнав невдачі; юридично Галичина залишилася на тому самому становищі, що й інші “коронні краї” австрійської половини дуалістичної монархії. Але в усіх практичних справах повний контроль над краєм віддано польським вищим класам. Доля українців була схожою на долю немадярських національностей в Угорщині. В обох випадках, династія і центральний уряд принесли в жертву тих, що були в 1848 р. їхніми прихильниками. Одному з головних авторів дуалістичної системи, міністру зовнішніх справ графові Фрідріхові Фердинанду фон Бейсту приписують слова: “наскільки русини мають існувати, вирішить галицький сейм”[600].
Щоб дати уявлення про структуру влади у Галичині і відповідні позиції обох національностей в епоху дуалізму, вистачить кількох коротких прикладів[601]. Намісник завжди призначався з числа польської аристократії. У Відні польських інтересів пильнував спеціальний “міністр у галицьких справах”. Виборча система, заснована на представництві від курій, тобто економічних груп, забезпечувала полякам відчутну перевагу як у крайовому сеймі, так і в галицькій репрезентації у Державній Раді (центральному парламенті). Українці могли бути вибрані лише від селянської курії, але їхня частка зменшувалася ще більше через адміністративний тиск і виборчі зловживання[602]. Як державна адміністрація, очолювана намісником, так і автономна крайова адміністрація, що підлягала юрисдикції сейму, були майже повністю обсаджені поляками і вели діловодство польською мовою. Два університети краю, які були ні-мецькими за часів абсолютизму, сполонізовано (у Львівському університеті залишилося декілька українських кафедр). Те саме сталося також із середньою освітою, і багато років українці мусили обмежуватися єдиною середньою школою (гімназією). Вся соціальна, економічна й освітня політика була пристосована до інтересів польської правлячої верстви. З дуже невеликими змінами ця система діяла протягом сорока років, аж до виборчої реформи 1907 р.
Через двадцять років після політичного дебюту 1848 р. галицькі українці зазнали катастрофічної поразки. Вони врятували дуже небагато — зміцнене становище греко-католицької церкви, початкові школи з рідною мовою, позірне визнання своїх претензій на місце в середній і вищій освіті, деякі мінімальні мовні права у стосунках із владою. Проте, незважаючи на проаристократичний ухил австрійської конституції та зловживання контрольованої поляками галицької адміністрації, українці у Галичині все ж таки користали з найважливішої переваги — конституційної правової держави. Вони могли друкувати газети й книжки, засновувати товариства, проводити громадські зібрання, брати участь у виборах (хай навіть і в нерівних умовах), висловлювати скарги з парламентської трибуни і легально боротися за покращення свого становища. Проте спочатку вони мали навчитися ефективно використовувати ці можливості. Задля цього треба було грунтовно змінити поставу частини їхніх лідерів: вони мусили навчитися стояти політично на власних ногах, не чекаючи на прихильність уряду чи на будь-яку зовнішню допомогу, і покладатися від початку й до кінця на зорганізовану силу свого народу.
ХАРАКТЕР ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ
Польсько-українські стосунки були головною внутрішньою проблемою Галичини. Боротьба між двома спільнотами, що відкрито вибухнула 1848 р., точилася з дедалі більшою напругою і люттю з року в рік і з десятиліття в десятиліття. Конфлікт відбився не лише на тих частинах польського й українського народів, які проживали в Австрійській імперії, але мав також фатальний вплив на історичну долю Польщі й України взагалі.
601
Для повного уявлення про заплутаність конституційно-правової системи див.: Grzybowski К. Galicja: 1848–1914. Historia ustroju politycznego na tle historii ustroju Austrii. — Kraków, Wrocław, Warszawa, 1959.
602
1861 p. у галицькому сеймі було 49 українських депутатів 1867 р. Їхнє число зменшилося до 14 (з загальної кількості 144). У результаті виборів 1879 р. пройшло три українські депутати проти 57 поляків. Див.: Das Nationalitätenrecht des alten Oesterreichs / Herausg. Hugelmann K. G. — Wien, Leipzig, 1934. — S. 693, 713.