Велика частина польської суспільної думки ніколи не відмовлялася від цих засад. Інша частина, більш гнучка та реалістична, зробила це, хоч поволі і з неохотою. Деякі поляки обміркову-вали можливість майбутнього польсько-українського союзу проти Росії, звичайно, під проводом Польщі. Такою була, наприклад, думка краківського консерватора графа Станіслава Тарновського, що її він висловив 1866 р.: “У Галичині не винищувати, а розводити й плекати треба руську національність, тоді вона зміцниться і над Дніпром... Вона залишиться Руссю, але Руссю, по братерському з’єднаною з Польщею і відданою одній спільній справі”[610].
Поляків і українців лівих поглядів тимчасово, у 1870–1880-их роках, звела докупи їхня спільна опозиція до правлячого консервативного режиму в Галичині. Видатний український письменник і учений цього періоду Іван Франко (1856–1916) відіграв важливу роль у створенні Польської селянської партії людовців (Polskie stronnictwo ludowe)[611]. Як тільки ці недавно ще маргінальні групи взяли на себе політичну відповідальність, почала виявлятися тенденція до припинення співпраці.
Польську позицію добре резюмує заява, що її зробив незадовго до падіння Австрійської імперії не крайній націоналіст, а проникливий учений поміркованих поглядів і, як він сам казав, прихильник польсько-українського примирення: “Польська суспільна думка сприймає цю провінцію як, сказати б, доручене їй майно, до розподілу якого в будь-якому вигляді допустити не можна; її єдність має залишатися noli me tangere... Поляки мають священний обов’язок бачити в Галичині “історичну область”, де вони покликані бути за господаря дому... [Вимога рівного статусу для обох Мов — польської й української] означає бажання створити позірну справедливість, яка полягала б у зрівнянні двох цілковито нерівних речей”[612]. Поляки ладні були поступитись українцям щонайбільше становищем толерованої меншості, але українців треба було постійно тримати подалі від важелів політичної влади, а освітні й господарські можливості української спільноти старанно обмежувати, щоб не спричинити незручностей “господарям дому”.
Український погляд висловив Іван Франко: “...Ми бажаємо повної національної і політичної свободи... полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, якщо вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть так само, як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної”[613].
Розходження між національними ідеологіями було надто широким, щоб навести між ними міст компромісу. Ця засаднича несумісність часто розладнувала або відсувала розв’язання практичних справ, які трактувалися не прагматично, а як пішаки у силовій боротьбі. Важка хмара стримуваних емоцій і наростаючої ворожнечі нависла над краєм.
РОСІЙСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ В ГАЛИЧИНІ
У 1848 році галицькі русини порвали з ідеєю “історичної Польщі”. Наступним кроком у пошуку національної тотожності стало визначення змісту своєї недавно віднайденої руської індивідуальності. Це запитання допускало дві альтернативні відповіді: “всеросійську” й “українську”[614]. Як ми вже бачили, Головна руська рада надавала перевагу українській, але в цьому було мало внутрішньої переконаності. Така позиція справді мала певний відбиток нереальності. Контакти Галичини з Російською імперією, зокрема й Україною, були незначними, а інтелектуальний світогляд руської інтелігенції, байдуже, чи вона надавала абстрактну перевагу всеросійській а чи українській ідеології, — передусім австрійським і провінційно-галицьким. Питання самоідентифікації частково збігалося з питанням консервативної чи ліберально-народницької орієнтації у громадській та освітній праці. У зародковій формі воно постало вже 1848 р, на Соборі руських вчених: прихильники місцевої говірки зіткнулися з тими, що відстоювали відновлення церковнослов’янської як літературної мови. В той час проблема залишилася нерозв’язаною, і життя української спільноти багато років було затруєне мовними й правописними суперечками, які набрали політичного характеру.
611
Dunin-Wąsowicz K. Dzieje Stronnictwa Ludowego w Galicji. — Warszawa, 1966; Hornowa E. Ukraiński obóz postępowy i jego współpraca z polską lewicą społeczną w Galicji 1876–1896. — Wrocław, Warszawa, Kraków, 1968.
612
Smolka S. von. Die reussische Welt: Historisch-politische Studien. — Wien, 1916. — S. 77–78, 76–76.
613
Франко І. Наш погляд на польське питання // Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. — К. 1966. — С. 282.
614
Загальний вступ до цього питання див.: Терлецький О. Москвофіли і народовці в 70-их рр. — Львів, 1902; Андрусяк М. Нариси з історії галицького москофільства. — Львів, 1936; Андрусяк М. Генеза і характер галицького русофільства в XIX–XX ст. — Прага, 1941; Свистун Ф. Прикарпатская Русь под владением Австрии. — Trumbull, Conn., 1970 (передрук в одному томі двотомового видання, що вийшло у Львові, 1896–1897). Про початкову стадію цієї суперечки див.: Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850–1862 / Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка. — Т. 8–9. — Львів, 1905. Проникливий тогочасний аналіз можна знайти у статтях М. Драгоманова, зібраних у кн.: Политическія сочиненія М. П. Драгоманова / Изд. И. М. Гревс и Б. А. Кистяковский. — Москва, 1908.