Приблизно в той самий час окремі русофільські лідери нав’язали стосунки з російськими панславістами. Зв’язковим був о. Михайло Раєвський, священик російського посольства у Відні. Він організував в австрійській столиці салон для руських та інших слов’янських інтелектуалів та студентів, і через його руки текли субсидії від слов’янських комітетів із Москви й Петербурга. Суми, які досягали Галичини, не були великі, але ця залежність від таємної російської підтримки допомагала тримати провідних діячів русофільської партії “на належному місці”[619]. Стихійне зростання проросійських почуттів у 1860-их роках не обмежувалося галицькими українцями. Усі слов’янські національності Габсбурзької імперії, за винятком поляків, зреагували на австро-угорське порозуміння подібним чином. Навіть мовні теорії старорусинів, хоч якими дивними вони здавалися, не були позбавлені паралелей серед інших слов’янських народів. Наприклад, словацький письменник і публіцист Людовит Штур пропонував усім слов’янським народам прийняти російську як спільну літературну мову[620]. Але для українців це питання мало певні особливо загрозливі аспекти. Для них русофільство було не просто питанням політичної орієнтації — воно становило загрозу їхній національній самобутності. Основна частина їхнього народу жила в Російській імперії, яка заперечувала саме існування української національності. Українському рухові нелегко було вистояти проти переслідувань із боку царського уряду й величезного суспільного тиску. Коли б та частина українського народу, що жила поза межами Росії і мала можливість вільного вибору, прийняла ідеологію російської нації, єдиної і неподільної, то український національний рух був би приречений. Коли б, з іншого боку, в Галичині переміг національний напрям, це неминуче мало б поважні наслідки на середньо-східній Україні.
Супротивників русофільської течії називали русинами, або, частіше, народовцями, українофілами чи просто українцями[621]. Навіть у 1850-ті роки лунали голоси проти реакційної мовної політики святоюрців, на користь місцевої мови як літературної, відповідно до заповідей “Руської Трійці”. Народовецький рух народився близько 1860 року, натхнений поемами Тараса Шевченка (1814–1861), які були сприйняті молодими галицькими інтелектуалами як пророче одкровення: “Молодіж з ентузіазмом, читала Шевченка, першого і найбільшого хлопського поета в цілій майже Європі”[622]. Надрукована програмова брошура 1867 р. підсумувала основні моменти народовецької філософії: “[Ми є] ісповідники величнього завіту нашого незабутнього кобзаря, Тараса Шевченка... Славимося 15-мільйоновим народом... ім’я його єсть руський чи український, земля, ненька його рідна, Русь-Україна. Завзяті вороги його — ляхи й москалі... З тим мужицьким, латами покритим, народом стоятимемо у купі, як вірні його діти”[623]. Брошура заявляла про лояльність до греко-католицької церкви й Австрійської імперії, але відкидала клерикалізм і сервілізм перед Віднем.
У 1860-ті роки довкола народовців витворилася атмосфера молодечого романтизму. Наприклад, вони носили козацькі костюми. Першими організаційними виявами руху були напівтаємні гуртки (громади) серед університетської і гімназійної молоді. До народовців приєдналося декілька ветеранів із покоління 1848 р., які засуджували реакційну політику святоюрців: о. Стефан Качала (1815–1888), Юліан Лаврівський (1821–1873) та Іван Борисикевич (1815–1882). Провідні постаті серед тих, хто ввійшов у громадське життя в 1860–1870-ті роки, що їх можна вважати засновниками модерного українського національного руху в Галичині. — це Данило Танячкевич (1842–1900), Омелян Партицький (1840–1895), брати Володимир (1850–1883) та Олександр Барвінські (1847–1927), брати Омелян (1833–1894) та Олександр Огоновські (1848–1891), Наталь Вахнянин (1841–1908) і Юліан Романчук (1842–1932). Варто зазначити, що деякі з них були священиками, однак більшість — ні: це було перше покоління галицько-української світської інтелігенції. Більшість стала вчителями середніх шкіл, і народовці набрали характеру “професорської партії”[624].
619
Tanty М. Kontakty rosyjskich komitetów słowiańskich ze Słowianami z Austro-Węgier // Kwartalnik Historyczny. — R. 71. — 1964. — N 1. — S. 59–77. Див. також: Picht U. M. P. Pogodin und die slavische Frage: Ein Beitrag zur Geschichte des Panslavismus. — Stuttgart, 1969. — S. 161–179.
621
“Народ” з української мови можна перекласти на англійську як “people” і як “nation”. Тому “народовці” можуть бути або “populists”, або “nationalists”; але перший термін є, очевидно, точніший.
623
Чорногора Ф. (Танячкевич Д.) Письмо народовців руських до редактора політичної часописі “Русь” яко протест і меморіал. — Відень, 1867. — С. 3, 5, 6, 15.
624
Найкраще зображення ранніх стадій народовського руху можна знайти у спогадах О. Барвінського: Барвінський О. Спомини з мого життя. Образи з громадянського і письменського розвитку русинів: У 2 т. — Львів, 1912–1913. Див. також: Трусевич С. М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 60–70-их роках XIX ст. — К. 1978.