Аж до 1880-их років “стара” партія контролювала митрополичу консисторію, головні руські установи (наприклад, “Народний дім” у Львові, заснований 1849 р.), провідну газету “Слово” і парламентські представництва у Державній Раді й галицькому сеймі. Народовці ще не почувалися готовими випробувати себе у “високій політиці” і зосереджували свої зусилля на освітній ниві. Від самого початку їх підтримувала переважна більшість учителів початкових шкіл на селі. Спершу народовці спробували діяти через контрольовані русофілами старі установи, але співпраця виявилася неможливою. Їхньою першою більшою організаційною справою стало заснування у 1868 р. “Просвіти” — товариства для освіти дорослих, яке заснувало читальні в селах і видавало популярну літературу. “Просвіта” була материнським тілом, з якого, з плином років, вийшли інші установи й організації. Народовецтво поступово поширилося серед мас і заклало міцний організаційний фундамент. Перше народовецьке періодичне видання (у 1862 р.), як і пізніші спроби, зазнало невдачі Лише 1880 р., завдяки ініціативі Володимира Барвінського, народовці здобули успіх, почавши видавати репрезентативну газету “Діло”, яка від 1888 р. стала щоденним виданням. Вже сама її назва ніби полемізувала з русофільським “Словом”[625].
Динамізм народовців контрастував зі стагнацією “старої” партії, покладання якої на зовнішню допомогу наповнювало її благодушністю. Поворотним пунктом став 1882 рік. Великої шкоди вищому керівництву русофілів завдав судовий процес обвинувачених у державній зраді їхніх найвідоміших особистостей, серед яких були Адольф Добрянський (1817–1901), уродженець Карпатської України, й о. Іван Наумович (1826–1891), головний оратор і публіцист партії. Власне процес закінчився виправданням, але водночас він показав дворушність староруських лідерів, які публічно завжди стверджували свою вірність Австрійській імперії і католицькій церкві, будучи таємними прихильниками Росії та православ’я[626]. Після процесу найбільш скомпроментовані відповідачі, в першу чергу Наумович, земігрували до Росії, послабивши таким чином цей рух у Галичині. Іншим результатом процесу було те, що австрійський уряд зажадав і домігся зречення митрополита Йосипа Сембратовича (1821–1900), вважаючи, що той толерує русофільську пропаганду. Це був початок кінця “святоюрців”. Багато простих патріотів староруського переконання боляче усвідомили, що русофільство ідеологічно й політично являє собою глухий кут. До 1890 р. провід руської спільноти у Галичині однозначно перейшов до “українців”, тим часом як русофільський табір почав розпадатися.
ПОЯВА РАДИКАЛІВ
У міру того, як щораз більше старорусинів переходило до народовців, останні набирали дедалі консервативнішого й клерикальнішого забарвлення. Це була свідома політика братів Барвінських — зробити українську національну ідею стравною для греко-католицького духовенства, яке все ще залишалося провідним елементом галицько-українського суспільства. Вони досягли у цьому успіху, але в результаті український національний рух великою мірою втратив свій первісний демократизм і нонконформізм. Такий пасивний, “респектабельний” варіант народовства вже не міг задовольнити гарячі голови серед молодого покоління. Повторюючи зразок 1860-их років, у другій половині 1870-их років з’явився серед студентів новий молодіжний рух. Визначними членами цієї групи були Іван Франко, Михайло Павлик (1853–1915) та Остап Терлецький (1850–1902). Світогляд радикалів, як вони називали самі себе, складали позитивізм і немарксистський соціалізм. Їхній неформальний гурток влада витлумачила як революційну змову. Судовий процес 1878 року над Франком і його товаришами був першим антисоціалістичним процесом у Галичині. Радикали мусили страждати не лише від переслідувань австро-польської адміністрації, але й від остракізму співвтчизників, яких особливо обурював войовничий агностицизм молодих бунтівників. Незважаючи на багато труднощів і перешкод, радикальний напрям утримався протягом 1880-х років, видаючи брошури й недовговічні журнали[627].
625
Про організаційні досягнення українського руху аж до 1880-их років див.: Гнатюк В. Національне відродження австро-угорських українців (1772–1880 рр.). — Відень, 1916. Про історію товариства “Просвіта” див.: Сторіччя матері “Просвіти”. — Вінніпег, 1968.
626
Див. тогочасний звіт про цей судовий процес: Драгоманов М. П. Процессъ постыдный во всѣхъ отношеніяхъ // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 626–637.
627
Про початок радикального руху див.: Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. — Київ, 1959. Про судовий антисоціалістичний процес 1878 р. див.: Калинович В. І. Політичні процеси Івана Франка та його товаришів. — Львів, 1967.