“УКРАЇНСЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ”[633]
“Як для лікаря нема нічого приємнішого понад слідження, як хворий звільна приходить до здоровля — так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого духового й політичного пригноблення звільна, але постійно двигаєся до нормального життя”[634]. Ці слова Франка, видатного свідка тих подій, можна доповнити твердженням з історичної праці міжвоєнної доби: “За короткий період завдовжки двадцять років, що передував великій війні, у Східній Галичині сталася величезна зміна; на місці пригнобленої селянської маси постала політично свідома селянська нація”. Цей самий історик, оцінюючи співвідношення сил між двома галицькими національностями, доходив висновку, що “хоча польська вища верства значно перевищувала українські провідні кола щодо культури і матеріальної сили, проте українське селянство переважало польське селянство [Західної Галичини] за національною свідомістю, громадянським духом, дисципліною і навіть культурою та моральністю”[635].
Наприкінці XIX ст. Галичина зазнала тяжкої економічної кризи. “Через десяток і більше років після того, як правління провінцією повністю перейшло у польські руки, вона все ще залишалася одним із найбідніших коронних країв монархії... Немає сумніву, що протягом перших двадцяти п’яти років польського панування дуже мало було зроблено, аби підняти країну з бідності, і що галицькі [польські] великі землевласники і буржуазія виявили недостатню економічну й соціальну ініціативу”[636]. Близько 40% галицької території належало латифундіям. Обсяг сільськогосподарської продукції був найнижчий серед усіх австрійських провінцій. Селяни використовували примітивні, майже середньовічні знаряддя та методи виробництва. Село заплуталося в трагічній сітці неписьменності, лихварства й алкоголізму. Процес урбанізації й індустріалізації йшов повільно; на зламі століть число промислових робітників не досягало 100 000 чол. Дедалі більший тиск перенаселення спричинився до характерного для цього краю голоду приблизно 50 000 людей помирало щороку від недоїдання. Віденський уряд не виявляв особливого інтересу до розвитку віддаленої і стратегічно загроженої провінції. Крайовий сейм і адміністрація поєднували некомпетентність з байдужістю[637].
Новий войовничий дух українських мас драматично виразився в аграрних страйках, які 1902 р. охопили більш як 400 сільських громад у двадцяти повітах Східної Галичини. Селяни відмовлялися працювати в поміщицьких господарствах, домагаючись підвищення зарплати та людянішого поводження. Страйковий рух вибухнув стихійно, але українські політичні партії дали йому незабаром організацію і провід[638].
Інші форми господарської самодопомоги були менш помітними, але, можливо, ефективнішими на довшу перспективу. Тиск перенаселення пом’якшувався заокеанською еміграцією — переважно до Сполучених Штатів Америки, але частково також до Канади та Бразилії. Підраховано, що від 1890 до 1913 р. близько 700–800 тисяч австро-угорських українців (з Галичини і Закарпаття) покинули свій край; це становило від третини до половини всього приросту населення за цей період[639]. Важливим був також рух сезонних робітників до різних європейських країн, головним чином до Німеччини. У 1907–1912 рр. туди виїздило в середньому близько 75 тисяч емігрантів щороку[640]. Українські організації уклали угоди з німецькою владою щодо набору й умов праці мігрантів, що польська преса витлумачила як доказ прусько-української антипольської “інтриги”. Як американські емігранти, так і європейські сезонні робітники мали змогу ощадити гроші, велику частину яких вони надсилали назад додому. Вперше у руках східногалицьких селян з’явилася готівка. Її використовували на купівлю землі. У великих помістях господарство часто велося погано, і вони потопали в боргах. Процес розподілу латифундій поміж дрібними землевласниками був відомий як “парцеляція” (нім. Parzellierung). Він викликав складні юридичні та кредитні операції. Крім того, цей процес супроводжували й політичні “обертони”: польські лідери використовували “парцеляцію”, щоб принадити у Східну Галичину переселенців із західної частини краю. Українці створили 1908 р. спеціальний Земельний банк. Частка східногалицьких земель, що перебували у складі великих помість, зменшилася з 40,3% у 1889 р. до 37,8% у 1912 р.[641]. У той самий час помітних успіхів досяг український кооперативний рух[642]. Його скромні початки припадають на 1880-ті роки, а в 1890-ті роки він набрав сили. До 1914 р. весь край був покритий густою мережею кредитних спілок, кооперативних магазинів, товариств для продажу сільськогосподарських продуктів, кооперативних молочарень тощо. Товариство “Сільський господар” поширювало сільськогосподарські інструменти. Як відзначив польський сучасник цих подій: “Войовниче “українство” забезпечило їм [кооперативам] фортеці й сторожові застави, і їхня діяльність великою мірою спричинилася до піднесення національного духу серед мас. Рух може найлегше привабити практичні селянські голови, коли вони побачать, що він збігається з їхніми життєвими, щоденними інтересами”[643]. Подібних висновків дійшов і російський дослідник національних проблем в Австро-Угорській імперії: “Становище галицько-руського селянина... тяжке, і він потребує допомоги інтелігенції, яка б його зорганізувала. Тим часом ні польський поміщик, ні “москвофіл”, який чекав на спасіння від міфічного втручання Росії, не приходили йому на допомогу. І в цьому українцям належить, безперечно, велика заслуга”[644].
633
Назву запозичено з назви розділу книги: Smolka S., von. Die reussische Welt... — S. 103–120.
635
Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923. — Berlin, 1934. — S. 14–15.
637
Інформацію зібрано зі статей Р. Димінського і С. Барана в кн.: “Енциклопедія українознавства”. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1, ч. 1. — С. 1037, 1046–1047; з книг Galicja w dobie autonomicznej (1850–1914). / Wyd. Kieniewicz S. — Wrocław, 1952 (див. вступ видавця й джерельний матеріал у частинах 5–8); Najdus W. Szkice z historii Galicji. — Warszawa, 1958. — Т. 1. — S. 27–104; Свєжинський П. В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX — на початку XX ст. — Львів, 1966.
638
Проникливий тогочасний аналіз див.: Franko I. Bauemstreiks in Ostgalizien (1902) // Beiträge zur Geschkhte und Kultur der Ukraine: Ausgewählte deutsche Schriften des revolutionären Demokraten, 1882–1915 / Herausg. Winter E. und Kirchner R. — Berlin, 1963. — S. 411–422. Див. також: Najdus W. Szkice z historii Galicji. — T. 1. — S. 263–282.
639
Кубійович В. та ін. Географія українських і сумежних земель. — 2-е вид. — Краків, Львів, 1943. — С. 301; Бачинський Ю. Українська еміграція. — Львів, 1914. — Т. 1. — С. 81–97. Кубійович В. та ін. Географія українських і сумежних земель. — 2-е вид. — Краків, Львів, 1943. — С. 301; Бачинський Ю. Українська еміграція. — Львів, 1914. — Т. 1. — С. 81–97.
641
Процедуру “парцеляції” яскраво описано в мемуарах Т. Войнаровського: Войнаровський Т. Спогади з мого життя // Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. — Нью-Йорк, Париж, 1961. Отець Войнаровський був видатним аграрним реформатором і близьким дорадником митрополита Андрея Шептицького.
642
Детальніший огляд див.: Витанович І. Історія українського кооперативного руху. — Нью-Йорк, 1964. — С. 134–167.
644
Погодин А. Л. Славянский мир: Политическое и экономическое положение славянских народов перед войной 1914 года. — Москва, 1915. — С. 185.