І далі розширювалося старе товариство “Просвіта”. 1914 р. воно нараховувало 77 філій і близько трьох тисяч місцевих читалень. Приватні українські школи заповнювали прогалини у державній системі освіти, особливо щодо середніх та торгових шкіл. На останнє передвоєнне десятиліття припадає бурхливий розвиток гімнастично-спортивних об’єднань “Сокіл” (за широко відомим чеським зразком) і “Січ” (назване на честь козацької військової твердині XVI–XVII ст.). Оцінюючи досягнення двох десятиліть, Франко 1907 р. доходив оптимістичного висновку: “Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і оглуплюваний народ власною силою й енергією підіймив себе з того понижаючого стану... та з радісною певненістю глядить у свою кращу будучність”[645].{98}
Побіч мобілізації народу, поступ української спільноти виразився в розвитку інтелектуального життя, що відповідало потребам різнобічного модерного суспільства. Двоє людей очолювали ці зусилля — Іван Франко та Михайло Грушевський (1866–1934)[646]. Франко був напрочуд продуктивним і багатогранним, зробивши видатний внесок як поет, письменник, історик літератури і критик, перекладач, дослідник фольклору й політичний публіцист. Він також правив за живий зразок інтелектуальної сумлінності та самовідданого служіння суспільству. Через радикальні погляди Франка університетська кар’єра була для нього закрита, але він став наставником нового покоління письменників та інтелектуалів. Грушевський народився на Наддніпрянській Україні. Призначений 1894 р. на новостворену українську кафедру східноєвропейської історії у Львівському університеті, він розгорнув там діяльність, яку можна було назвати “гігантською”. Його класична “Історія України-Русі” у 1913 р. досягла восьми томів. Обраний головою реорганізованого Наукового товариства ім. Шевченка, він підніс Товариство до рівня неофіційної української академії наук. “Протягом шістнадцяти років (1897–1913) Грушевський стояв на чолі Наукового Товариства ім. Шевченка, і за цей час Товариство завоювало широке визнання у науковому світі, надрукувало сотні томів.., збудувало велику бібліотеку та музей, зібрало навколо себе десятки українських учених... Викладаючи у Львівському університеті, Грушевський виховав декілька вчених, які пізніше зробили великий внесок в українську історіографію”[647]. Поряд із Драгомановим Грушевський був тим східним українцем, який справив найбільший вплив на Галичину. Франко та Грушевський тісно співпрацювали у Науковому Товаристві ім. Шевченка і в редакції місячника “Літературно-науковий вісник”, заснованого 1898 р. Цей журнал об’єднував кращі літературні таланти підросійської й підавстрійської України, маючи великий вплив як орган суспільної думки.
Взаємовідносини між українським національним рухом і греко-католицькою церквою у другій половині XIX ст. не були щасливими. Впливові кола духовенства підтримували староруський напрям, тимчасом як уніатські митрополити та єпископи часто запобігали перед австро-польською адміністрацією краю. Клерикальне опікунство над суспільством викликало почуття обурення серед зростаючої світської інтелігенції, а войовничий антиклерикалізм був однією з рушійних сил радикального руху. Новий розділ почався з обрання графа Андрея Шептицького (1865–1944) на галицький митрополичий престол[648]. Нащадок сполонізованого роду, що дав кілька уніатських єпископів, Шептицький повернувся до східного обряду і став митрополитом, коли йому було всього 35 років (у 1900 р.). Шептицький загально визнаний як один із видатних слов’янських церковних діячів нашого століття. Не можемо тут розглянути детальніше його пастирської праці; досить згадати, що він заснував нові чернечі ордени, провів літургійні реформи і сприяв теологічним дослідженням. Тримаючись оддалік від поточної політики, Шептицький зробив великі послуги українській справі, тактовно використовуючи свої зв’язки у Відні, а також як щедрий покровитель мистецтва. У 1910 р. Шептицький виступив із великою промовою в австрійській Палаті панів на підтримку заснування українського університету у Львові. Інтелектуально повороткий і свідомий потреб часу, він заохочував участь духовенства у громадському житті. Той факт, що греко-католицьку церкву тепер очолювала важлива персона й водночас виразна, яскрава особистість, дав українському національному рухові певності у своїх силах. Проте Шептицький був не вузьколобим націоналістом, а людиною наднаціонального бачення: ідея, якій він присвятив своє життя, — це поєднання західного та східного християнства. Це передбачало повагу до всіх рис східної релігійної традиції, сумісних із католицькою догмою. Він здійснив декілька подорожей інкогніто до Росії і підтримував зв’язок із російськими групами, що співчували ідеї унії.
646
Про І. Франка див.: Возняк М. Велетень думки і праці. — К. 1958. Див. також збірку спогадів: Іван Франко у спогадах сучасників. — Львів, 1966. Про М. Грушевського див. біографічний нарис Б. Крупницького, вміщений як вступ до першого тому праці М. Грушевського “Історії України-Руси” (Нью-Йорк, 1954. — T. 1. — C. I–XXX).
647
Doroshenko D. A Survey of Ukrainian Historiography // Annals of the Ukrainian Academy in the US. — Yearbook 6–6. — N 4 (1967). — P. 262. Про історію Наукового товариства ім. Шевченка див.: Історія Наукового товариства ім. Шевченка. — Нью-Йорк, Мюнхен, 1949; Дорошенко В. Огнище української науки. Наукове товариство ім. Шевченка. — Нью-Йорк, Філадельфія, 1951.
648
Korolevskij С. Métropolite André Szeptyckyj, 1865–1944 // Opera Theologicae Societatis Scientificae Ucrainorum. — Romae, 1964. — Vol. 16–17. Цю обширну біографію, присвячену, головним чином, пастирській та екуменічній діяльності Шептицького, слід доповнити двома нарисами, які торкаються громадської активності і впливу на життя українського суспільства: Баран С. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. — Мюнхен, 1947; Дорошенко В. Великий митрополит. — Йорктон, 1958.