“НОВА ЕРА” І ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
1890-ий рік приніс спробу польсько-українського порозуміння, відому під назвою “нової ери”[649]. Заплутане коріння цього важливого епізоду сягало від Відня до Києва. Цей період був позначений дедалі більшим напруженням між Росією й Австро-Угорщиною, і Галичина, можливо, мала незабаром стати театром воєнних дій. Австрійський міністр закордонних справ, граф Густав фон Кальнокі порадив намісникові Галичини графу Казімежу Бадені замиритися з русинами Володимир Антонович (1834–1908), професор Київського університету, видатний історик і лідер національного руху на Наддніпрянській Україні, також втрутився у галицькі справи Перспективи українського руху в Російській імперії видавалися тоді безрадісними, і Антонович дбав про зміцнення його притулку у Галичині. У цьому його погляди збігалися з поглядами його колишнього товариша й довгорічного суперника Драгоманова, який перебував у вигнанні. Але підходи цих двох людей були різні. Драгоманов пов’язував українські національні завоювання в Галичині з політичною демократизацією, захистом соціальних інтересів селянства й антиклерикалізмом, що передбачало боротьбу проти консервативного австро-польського режиму. Натомість Антонович вірив, що для задоволення насущних українських культурних потреб багато важила згода польських правлячих кіл. Окремі представники польської меншості на Наддніпрянській Україні, які підтримували ідею польсько-української співпраці проти Росії, стали посередниками між групою Антоновича, так званою “Київською громадою” й авторитетним польським аристократичним гуртком в Австрійській імперії. Головним зв’язковим Антоновича серед його галицьких співвітчизників був лідер поміркованих народовців Олександр Барвінський. Попередні переговори, покриті завісою секретності, відбулися у Львові та Києві.
Нову еру урочисто проголошено у листопаді 1890 р. шляхом обміну деклараціями доброї волі між губернатором Бадені та пред-ставниками народовців у сеймі. Але при цьому сторони не узгодили точних умов договору. Так через фундаментальне непорозуміння ця спроба компромісу від самого початку не мала чинності. Поляки були готові зробити незначні поступки українцям у галузі освіти і мовних прав. Наприклад, Антоновичеві мали надати новостворену україномовну кафедру історії у Львівському університеті. Антонович відмовився на користь свого найблискучішого учня — молодого Грушевського. Але народовці очікували змін у політичній системі, а цього не сталося. Скоро українці відчули, що їх обманули, тоді як поляки були роздратовані невдячністю і браком терпіння у їхніх партнерів. До 1894 року нова ера вичерпалася. Вибори до сейму в 1895 р. і до центрального парламенту в 1897 р. проходили за умов скандальних адміністративних зловживань, незвичних навіть для Галичини[650]. Але український рух уже не можна було залякати. Обурення, викликане “баденівськими виборами”, стало сигналом до початку загального українського наступу проти режиму, що існував у Галичині.
Нова ера розворушила громадську думку і привела до перегрупування політичних сил Першими зорганізувалися радикали, які 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію[651]. Після смерті у 1895 р. Драгоманова, авторитет якого утримував єдність цього руху, і націоналістичне (що до нього належав Франко), і марксистське крила вийшли з радикальної партії. Націоналістично настроєні радикали злилися з народовцями, більшість з яких на той час облишили політику “нової ери”. У 1899 р. омолоджені народовці утворили Українську національно-демократичну партію[652]. Відтоді серед українців діяла двопартійна система. Національні демократи мали відчутну перевагу, радикали складали їм постійну опозицію. Однак у Державній раді та сеймі обидві партії здебільшого працювали разом. Націонал-демократи були широкою коаліційною партією, яку можна порівняти з індійським Національним конгресом і яка охоплювала цілий спектр відтінків: від близьких до соціалістів аж до греко-католицьких священиків. Спільна платформа, до сформування якої доклали рук Франко і Грушевський, містила гасла демократичного націоналізму й соціальної реформи Лідерами партії були Юліан Романчук, Кость Левицький (1859–1941), Євген Олесницький (1860–1917), Теофіл Окуневський (1858–1937) і Євген Петрушевич (1883–1940). Після відокремлення правих і лівих дисидентів радикали діяли як партія аграрного соціалізму та войовничого антиклерикалізму. Її характер можна означити як середнє між російськими соціалістами-революціонерами й селянськими партіями Середньо-Східної Європи. Окрім старого захисника драгоманівської ортодоксальності Михайла Павлика серед її лідерів були Лев Бачинський (1872–1930), Кирило Трильовський (1864–1941) та Іван Ма-кух (1872–1946). Більшість лідерів обох партій були за професією адвокатами, але ж до цього покоління належала також видатна плеяда “селянських політиків” — талановитих ораторів та організаторів, що піднеслися з мас. Програма національно-демократичної партії проголошувала: “...Остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм...”[653]. Схоже твердження містила й програма радикалів. У той же час це був радше віддалений ідеал, аніж практична мета, але проголошення головними українськими партіями в Галичині принципу самостійної національної держави становило поворотну точку в еволюції української політичної думки.
649
Підгрунтя “нової ери”, особливо ступінь причетності до неї австрійського уряду, ніколи повністю не було розкрите. Про роль, яку відіграли київські українці, див.: Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя і наукова та громадська діяльність. — Прага, 1942. — С. 78–84. Про розвиток подій у самій Галичині див.: Левицький К. Історія політичної думки... — С. 235–275. Важливу інформацію можна також знайти у кн.: Олесницький Є. Сторінки з мого життя: У 2 т. — Львів, 1935. — Т. 1. — С. 221–243.
650
Яскравий опис зловживань в одному із галицьких провінційних містечок під час виборів 1895 р. див. у кн.: Олесницький Є. Сторінки з мого життя. — Т. 2. — С. 96–115.
651
Матеріали про історію радикальної партії можна знайти у спогадах: Макух І. На народній службі. — Детройт, 1958.
652
Про історію національно-демократичної партії, крім основної праці К. Левицького “Історія політичної думки галицьких українців, 1848–1914” (Львів, 1926) див. дві книжки біографічних нарисів: Левицький К. Українські політики. Сильвети наших давніх послів і політичних діячів: У 2 т. — Львів, 1936–1937; Сохоцький І. Будівничі новітньої української державності в Галичині // Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. — Нью-Йорк, Париж, 1961. Остання книжка містить також цитовані вище спогади Тита Войнаровського. Про програми націонал-демократів і радикалів див.: Feldmann W. Stronnictwa і programy polityczne w Galicyi 1846–1906, — Kraków, 1907. — T. 2. — S. 317–362; Баран C. Наша програма і організація. Програма і організація Української національно-демократичної (народної) партії. — Львів, 1913; Скварко З. Програми Народно-демократичної і Радикальної партії. — Коломия, 1913.