Проникливий тогочасний аналіз русофільського феномена дав український учений і політичний мислитель Михайло Драгоманов (1841–1895), професор Київського університету, а з 1876 р. — вигнанець у Швейцарії. Драгоманов відвідав Закарпаття двічі — в 1875 і 1876 рр. — і був приголомшений умовами життя народу, що його він називав “пораненим братом”. В інтерпретації Драгоманова русофільство являло собою природну реакцію на нищівний угорський тиск, який змушував русинських патріотів шукати зовнішньої допомоги. Крім того, русинська клерикальна інтелігенція була зачарована аристократичними звичаями угорського суспільства. Драгоманов писав у своїх спогадах: “Угорська Русь — країна з усіх боків занедбана й задавлена мадярством — не тільки національним, але й соціальним, шляхетством, котре живе в головах навіть тамтешніх патріотів, найпротивніших мадярству”[681]. Освічені русини бажали протиставити “благородній” угорській мові та культурі рівну їй за престижем, а саме російську. Місцевий видавець Микола (Николай) Гомичков відверто відповів на заклики Драгоманова у своїй газеті “Карпат”: “Господин Драгоманов хочет от нас, чтобы мы писали языком слуг, но литература пишется везде для господинов”. Проте, як зауважив Драгоманов, у колі своєї сім’ї Гомичков завжди розмовляв угорською мовою. “І резонно: до “господ” росіян далеко, а мадяри під боком”[682]. Драгоманов доходив висновку, що русофільство саме завдавало собі поразки тому, що позбавляло русинів можливості ефективно протидіяти мадяризації, відчужуючи інтелігенцію від простого народу і позбавляючи його освіти, яка не могла вестися чужою мовою. Захоплення русофілів могутньою царською імперією зовсім не означало, що вони були близько знайомі з російським світом. Якраз навпаки, це захоплення було породжене ізоляцією від закордону, в тім числі й від Росії, і йшло пліч-о-пліч з повним незнанням стану сучасної їм Росії, зокрема нової російської літератури. Закарпатські русофіли рідко вміли як слід володіти російською мовою. Насправді, мова, якої вони вживали у своїх публікаціях, найчастіше була неприродною сумішшю російської та церковнослов’янської мов і місцевої української говірки, пересипаною угорськими й німецькими фразами.
Драгоманов цікавився Карпатською Україною до кінця свого життя. У відповіді на вітання з нагоди 25-ої річниці своєї громадської діяльності, яка написана незадовго до його смерті 1895 р. і яку можна вважати його політичним заповітом, Драгоманов іще раз повернувся до цієї проблеми:
“Єсть іще одна частина нашої спільної батьківщини, котрої я не можу забути ніколи, немов пораненого брата. Се Угорська Русь. Одвідавши двічі в 1875–76 рр. ту сторону, я пересвідчився, що там про простий люд або ніхто не дума, або беруться до нього такими способами, котрі зарані засуджені на невдачу.
Там найчесніші руські патріоти живуть думкою і серцем або серед стародавніх князів та бояр, або серед далеких архиєреїв і генералів московських, а живого народа руського, з єго горем під боком своїм не бачать, а коли іноді заговорять до него, то все про мертве і такою мовою, котрою ніхто не говорить і котрої вони сами не розуміють без мадярського перекладу (с боку).
Позаяк я був першим українцем, одвідавшим Угорську Русь, і позаяк я побачив, що вона одрізана духовно навіть од Галичини, більше, ніж Австралія від Європи, — то я собі дав Аннібалову присягу працювати для того, щоб прив’язати Угорську Русь до нашого національного демократичного і поступового руху, в котрому лежить єї єдиний порятунок. Нещасливі пригоди підрізали мої початки...
Так Угорська Русь зостається без проповіді поступових думок і доси. Я не можу виповнити моєї присяги, але тепер, получивши привітання од так чисельної громади земляків, осмілююсь скласти ту присягу на їх голови”[683].
Під русофільським проводом національне життя русинства в Закарпатті наприкінці XIX ст. і далі занепадало, підтверджуючи таким чином точність драгоманівського діагнозу. Ділові засідання “Общества св. Василія” проводилися тоді угорською мовою, і воно стало майже повністю бездіяльним. Русофільські газети занепали через нестачу співробітників та передплатників. 1885 р. місцевий письменник Олександр Митрак (1837–1913) скаржився: “Нас залишилося всього п’ятеро, і ми стоїмо ближче до могили, аніж до колиски”. Цей розпачливий настрій висловив інший письменник русофільської орієнтації Юлій Ставровський-Попрадов у поемі з дантівською назвою “Lasciate Ogni Speranza”:
681
Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867–1877) // Літературно-публіцистичні праці.: В 2 т. — Київ, 1970. — Т. 2. — С. 286. Див. редакторський додаток: М. П. Драгоманов о венгерской Украине-Руси // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. — С. 642–647.
683
Відповідь Михайла Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов (1841–1896). Єго ювілей, смерть, автобіографія і спис творів / Вид. М. Павлик. — Львів, 1896. — С. 109–110.