Люблінська угода дала деякі незаперечні користі Україні. Вона знов об’єднала країну, досі поділену між Литвою і Польщею, таким чином уможливлюючи більш ефективну оборону перед татарськими наїздами. Спільні польсько-українські військові зусилля захищали країну перед чужоземними ворогами, особливо Туреччиною і Московщиною. Включення України до польської Корони уможливило більше проникнення західних культурних впливів на українські території. Впливи ренесансу і реформації досягли України і дали поштовх до культурного відродження, кінчаючи довгий період застою. Наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. постали в Україні друкарні і школи, розвинулась богословська і світська освіта, почалась нова доба “середньоукраїнської” літератури і помітні досягнення в архітектурі і мистецтві. У ту добу загальноєвропейська культура доходила в Україну переважно польськими каналами. Виявом українського відродження була Київська академія, заснована 1632 р., перша інституція вищої освіти в усьому східнослов’янському і православному світі[31]. З політичного боку, руська шляхта отримала на підставі Люблінської унії рівні права з правами польської шляхти. У релігійних справах Польща-Литва 16 ст. належали до найтолерантніших держав в Європі Не було дискримінації православної і протестантської шляхти, хоч інституційно Католицька церква зберігала привілейоване становища.
У післялюблінській добі польскі впливи на Україну супроводились українськими впливами на Польщу. Особливий спосіб життя та ідеологія польської шляхти, т. зв. сарматизм, випливали у великій мірі зі змін у польському суспільстві і польській культурі під впливом пов’язання з українським (і литовським) Сходом[32]. Сарматизм став органічною частиною національної традиції Польщі, і ще сьогодні можемо зауважити сліди його спадщини.
Неважко зрозуміти, чому поляки гордяться створенням під своїм проводом великого політичного організму, Речі Посполитої Обох Народів, яка відігравала першорядну роль у Східній Європі. Часто розглядається Люблінську унію як кульмінаційну точку історії Польщі, Проте є незаперечним фактом, що польсько-литовська Річ Посполита остаточно зазнала невдачі. І навряд чи цю невдачу можна пояснити виключно пізнішими помилками в політиці і злостивістю чужоземних противників. Можна переконливо аргументувати, що невдача була органічним наслідком основних структурних вад. Історики погоджуються в цьому, що поважні симптоми внутрішнього розкладу, зростаючого політичного і суспільного розкладу Речі Посполитої множились уже в десятиріччях безпосередньо після блискучого успіху в Любліні. Тяжко сумніватися, що між Люблінською унією і цими симптомами був причинний зв’язок. Коментар польського історика Євгеніуша Старчевського проливає світло на цю проблему:
“Унію Польщі і Литви часто називають майстерним ходом польської олігархії (możnowładstwa polskiego) на політичній шаховій дошці... Однак результати цього майстерного ходу виявилися фатальними для майбутнього Польщі. Одержавши легкий доступ до велетенських просторів Руського і Литовського Сходу, Польща поступово занедбала свої етнічні кордони [на Заході]; вона залишила своє старе володіння, Сілезію, у руках німців. Натомість вона спрямувала своє населення, не таке вже й чисельне для таких починань, і всі свої ресурси на новонабуті території. Як би там не було, у кінці XIV ст. польська держава виросла у силі, але польський народ програв, розчинившись на Руському Сході і втративши грунт у своїй рідній Сілезії. У його власній батьківщині життя польського народу набрало анемічного, безсилого характеру... Якщо унія з Литвою з бігом часу могла стати згубною для Польщі, то негативні наслідки цього зв’язку поглиблювались у той спосіб, яким ця унія була реалізована і впроваджена у XVI–XVII ст. Ми маємо на увазі відділення від Великого Литовського князівства Волині, Поділля і України (в 1569 р.) і їх включення в склад Малопольської провінції (Małopolska, Polonia Minor). Небажання дати Україні права автономії, хоча б у тій мірі, у якій такими правами задовольнялась Литва, привело до її трактування як землі, де знать, а особливо магнатерія, могла швидко наживатися... А тоді появилися козаки. А стосовно їх одна помилка нагромаджувалася на іншу”[33].
31
Найновіша монографія на цю тему: Sydorenko A. The Kievan Academy in the Seventeenth Century. — Ottawa, 1977. Польські інтелектуальні впливи на Київську академію були досліджені Р. Лужним (Łużny R. Pisarze kręgu Akademii Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska. — Kraków, 1966). Про українське культурне відродження у кінці XVI — першій половині XVII ст. див.: Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI–XVII віці. — 2-е вид. — Б.м., 1919; Medlin W. K., Patrinelis C. G. Renaissance Influences and Religious Reforms in Russia. — Geneva, 1971.
32
Cynarski S. Sarmatyzm — ideologia i styl życia // Polska XVII wieku. Państwo-społeczeństwo-kultura / Pod red. J. Tazbira. — Warszawa, 1974. — S. 269–295.
33
Starczewski E. Widma przeszłości. — Warszawa, Kraków, 1929. — S. 14–16. Варто відзначити, що Є. Старчевський вживає термін “Україна” згідно зі старопольською традицією лише для означення Київського регіону. Ця традиція прослідковується також і у “Золотій грамоті”, виданій польськими повстанцями 1863 р.