Цей короткий опис деяких загальних характерних рис єврейського питання у Східній Європі дасть нам змогу зрозуміти особливості української ситуації. В Україні, на відміну від інших країн, про асиміляційну програму не могло бути й мови. Україна не мала навіть зародків національної буржуазії, які були в поляків та угорців. Таким чином, євреї не мали з ким асимілюватися. Існувало лише велетенське море селянства та невеликі групи інтелігенції, які були активними членами й речниками національного руху. Єврей з містечка чи села жив у тісному симбіозі з українським селянином, але про перетворення його самого на селянина не йшлося. Будь-яка можлива асиміляція була б на користь російському або зрусифікованому (у західних частинах України — польському чи сполонізованому) міському населенню. Навряд чи українські патріоти могли прихильно дивитися на такий розвиток подій.
Тому перед лідерами українського руху стояло завдання — сформулювати такий підхід до єврейського питання, який, з необхідності, не мав бути асиміляційним. Така програма справді була вироблена і, як я сподіваюся показати, програма досить смілива й оригінальна.
Видатним українським політичним мислителем другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841–1895). Повне висвітлення його поглядів на єврейське питання вимагало б розгляду його загальної політичної філософії, що є неможливим у межах цієї статті. Досить буде сказати, що мислення Драгоманова поєднувало в собі послідовний лібералізм і конституціоналізм із поміркованим соціалізмом немарксистського, ревізіоністського гатунку. Наріжним каменем його мислення був принцип федералізму, який мав для нього універсальне значення. Специфічно українських національних цілей він сподівався досягти шляхом поступової федералізації Російської й Австрійської імперій. Палкий патріот, Драгоманов убачав єдиний надійний фундамент української справи в універсальних ліберальних поступових ідеях[84].
Драгоманова дуже турбували стосунки України з її сусідами: Росією, Польщею, Німеччиною і балканськими слов’янами. Він намагався сформулювати програму, яка відповідала б потребам Східної Європи в цілому. Становище єврейського народу на українських землях та складне питання українсько-єврейських узаємин неодноразово привертали його увагу[85].
Суть єврейського питання на Україні, на думку Драгоманова, полягала в тому, що в цій країні євреї були одночасно “і нацією, і релігією, і станом” (Драгоманов уживав слова “сословие”, яке англійською мовою можна дослівно перекласти як “estate” і яке, в його вживанні цього терміну, близьке до сучасного американського поняття “група економічного тиску” (“economic pressure group”). Як національність (етнічна група) євреї мали певні расові риси, окрему мову (ідиш) та багато звичаїв і традицій, які відрізняли їх від навколишнього населення. Цю окремішність посилювало їхнє релігійне пов’язання з іудаїзмом. У такій державі, як царська Росія, з панівною державною церквою, релігійна меншість ipso facto виділялася як окрема група — група, яку можна було толерувати, але яку неможливо було повністю інтегрувати у життя країни. Нарешті євреї зосереджувалися на певних заняттях, переважно міського й торговельного характеру, з яких вони мали майже монопольні позиції. У багатьох місцевостях України слова “жид” (“єврей”) і “купець” були по суті взаємозамінимими.
Драгоманов спрямовував вістря полеміки як проти захисників традиційного російського дискримінаційного законодавства, так і проти тих російських і єврейських “поступовців”, які вбачали розв’язання проблеми в простому акті надання євреям громадянської рівності. Апологети чинної системи нерідко твердили, що антиєврейські закони та правила захищають селян від єврейської експлуатації. Драгоманов викриває хибність цього аргументу. Ці негуманні деспотичні закони та правила були пережитками середньовічних упереджень, проте вони явно не могли надати ефективний захист жертвам лихви та інших форм економічної експлуатації. Фактично єдиною групою, яка мала реальну вигоду від тогочасної системи, були нижчі чини російської поліції, яким ці умови відкривали багато нагод для хабарів та здирств. Для українців збереження т. зв. смути осілості було особливо шкідливим. Воно викликало штучну концентрацію євреїв в українських губерніях імперії і загострювало українсько-єврейські взаємини.
Стосовно надання громадянської рівності Драгоманов не мав жодного сумніву, що це було і необхідним, і бажаним. Однак він уважав це лише кроком на шляху до розв’язання єврейської проблеми. Справжня і повна емансипація означала не лише звільнення євреїв від правової дискримінації, але й звільнення українських мас від гноблення, несправедливості й неписьменності, а також звільнення єврейської спільноти від власних панів — обскурантів-цадиків та немилосердних плутократів.
84
Докладніше див.: Mykhaylo Drahomanov. A Symposium and Selected Writings / Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. — New York, 1952. — Vol. II. — No 1. (спеціальний випуск, що його підготував автор цих рядків).
85
Дві найважливіші статті Драгоманова з єврейського питання — 1) Евреи и поляки в Юго-Западномъ Kpaѣ // Вѣстник Европы (Ст. Петербургъ). — 1875. — N 4; передрукована в кн.: Политическія сочиненія М. П. Драгоманова / Под ред. И. М. Гревса и Б. Кистяковского. Т. 1 (єдиний, що появився), — Москва, 1908; 2) Еврейскій вопросъ на Украіне // Вольное Слово (Женева) — 1882. — N 41, 45; передруковано в кн.: Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова / Под ред. Б. А. Кистяковского: В 2 т. — Париж, 1906. — Т. 2. Існує цілком певна тяглість думки між цими двома статтями. Перша є багатшою на фактичні деталі, тоді як друга, в якій автор не мусив остерігатися царської цензури, відвертіша за своїми висновками. Короткі згадки і замітки щодо єврейського питання можна знайти ще в декількох творах Драгоманова.