Наведені нижче рядки вийшли з-під пера видатного письменника й інтелектуального лідера Івана Франка. Він був людиною поступових поглядів і великого розуму. У своїх творах він змальовував єврейських героїв із розумінням і симпатією. З огляду на це Франкові звинувачення мають особливу вагу.
“Ми не антисеміти і далекі від того, щоб ворогувати проти кого-небудь задля його раси, релігії або народності. Та проте годі заперечити, що історичні і соціальні обставини нашого краю витворили доволі високу і вельми шкідливу верству жидів-паразитів і безсовісних експлуататорів мужицької праці. Особливо треба се сказати про більшість тих жидів, що живуть по селах як шинкарі, лихварі, дрібні торговці та перекупці. Можемо сказати без помилки, що де в селі більше таких жидів, тим нижче стоїть просвіта, народ бідніший, темніший і більше здеморалізований”[93].
У зв’язку з цим можна також згадати одну рису, яку зауважив Драгоманов. Часто єврейські торговці до кривди додавали ще й образу. Навіть бідний єврейський вуличний торговець, сам не набагато кращий за жебрака, нерідко виявляв до українського селянина грубу пиху:
“...Всі жиди на Україні вважають себе станом, вищим над мужиками-українцями. “Мужик (хлоп або хохол) — дурак, хлоп — гадюка, свиня”, — нам доводилося чути від найбідніших жидів, а також вислови, які засвідчуть, що євреї відносять себе до числа панських класів, разом із дворянами”[94].
Інша українська скарга походила з переконання, що євреї, які жили на українській землі та їли український хліб, звичайно ставали до спілки з чужоземними панами й гнобителями України. Це слушно щодо старої, передподілової Польщі, коли єврейські орендарі (“арендатори”, тобто наймачі та збирачі податків для корони і великих землевласників) були основними знаряддями польської системи латифундій, яку так ненавиділи українські козаки та селяни. Це питання, вже в іншій формі, стало особливо пекучим з появою асиміляційних тенденцій серед євреїв. Провідники українського національного руху не хотіли перетворювати євреїв на українців, але вони рішуче протестували, коли євреї перетворювалися на росіян або поляків, зміцнюючи тим самим російський або польський гніт над українською землею.
Як і в кількох попередніх випадках, ми почнемо з Драгоманова. 1880 р. він видав у своїй женевській друкарні брошуру, адресовану до всіх політичних емігрантів із Російської імперії, які жили в країнах Західної Європи[95]. Брошура містила пропозицію створити міжнародну організацію представників східноєвропейських етнічних груп, щоб друкувати соціалістичну літературу мовами всіх народів Росії, в тому числі, зрозуміло, й ідишем. Пропозицію обговорено на громадському зібранні емігрантів і відкинуто переважною більшістю. Драгоманов пізніше писав у своїх спогадах:
“Здавалося б, яке заперечення може викликати думка про видання, скажімо, “Хитрої механіки” [відомої народницької брошури 1870-х рр.], ще однією людською мовою, або, навіть “жаргоном”? А часом треба приписати, тільки надзвичайним зусиллям і тактові головуючої на вищезгаданім зібранні особи, щоб воно не закінчилося великим скандалом. З яким озлобленням поставилися до нього промовці з російської та польської соціологічної партії, а особливо євреї за походженням”[96].
Хаїмові Вейцману, майбутньому президентові відродженого Ізраїлю, довелося через декілька років пережити схожий випадок. Наприкінці XIX ст. він приїхав до Швейцарії студентом і знайшов там чисельну колонію російських студентів і революціонерів, яка великою мірою складалася з осіб європейського походження.
“Єврейські студенти [з Росії] у Західній Європі не могли стати частиною революційного руху, якщо вони не чинили наруги над своїми прихильностями і зв’язками, вдаючи що не мають ніякої особливої емоційно-культурної спорідненості з власним народом. Це був “указ” згори””[97].
1898 р. у Берні Вейцман із кількома своїми друзями зорганізував серед російсько-єврейських студентів сіоністське зібрання, яке наразилося на шалений спротив, подібний до того, що його вісімнадцять років тому відчув Драгоманов. Лише після дебатів, які тривали безпосередньо два дні і три ночі, збори ухвалили резолюцію, що її запропонували сіоністи. Вейцман завершує свою розповідь про цей епізод таким зауваженням: “У ці дні було вже щось знаменне у цій самодержавно-духовній поставі [російських] революціонерів”[98].
93
І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття // Житє і слово (Львів) — 1896. — P. V. — Кн. 7. Ця стаття, що її написав Франко й підписали 24 провідні галицькі українці, була офіційним протестом у зв’язку з святкуванням тисячоліття Угорщини. У ній розглянуто становище в Угорській Русі (Карпатській Україні), однак процитований уривок стосується єврейсько-української проблеми загалом.
94
Еврейскій вопросъ на Украіне // Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова. — Т. 2. — С. 539.
95
Вниманию социалистов-эмигрантов из России // Собрате политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова. — Т. 2. — С. 315–319.