1907 р. відбулися перші вибори до австрійської Державної Ради (парламенту) на основі загального виборчого права для чоловічої частини населення. Українці прагнули скористатися цією демократизацією австрійської конституційної системи, щоб почати наступ на традиційну польську гегемонію у Галичині. Один із лідерів галицьких українців писав пізніше про ці події:
“...Нав’язано зносини з партією жидів-сіоністів, щоби відірвати переважну часть жидів від спільної акції з поляками. Ми поставили тоді жидам отверту альтернативу: союзник мого ворога — мій ворог, ворог мого союзника — мій союзник!” Жиди-сіоністи рішились піти з нами...”[103].
У ці події безпосередньо втрутився намісник Галичини граф Анджей Потоцький, намагаючись переконати українських лідерів полишити цей союз із сіоністами. Але його втручання залишилося безрезультатним. У міських виборчих округах, де українці не мали жодної надії провести своїх власних кандидатів, українські голоси віддано сіоністським кандидатам, і навпаки. Завдяки цій українській підтримці вперше з’явилися два національні єврейські (сіоністські) депутати в австрійському парламенті.
Видатний політичний лідер на Наддніпрянській (підросійській) Україні Євген Чикаленко, чий “Щоденник” ми уже цитували, зробив 12 січня 1911 р. такий запис:
“Вчора приїздив з Одеси В. Е. Жаботинський, відомий сіоністський публіцист. Приїхав він навмисне [до Києва], щоб порозумітися з керманичами української преси.
На зібранні в українському клюбі в довгій і чудовій промові він доводив, що дезидерати жидів-сіоністів і взагалі жидів-націоналістів цілком ідентичні з дезидератами українців. І у них поки що однакові завдання, і однакові вороги. Як у нас, так і в них питанням дня є національна школа; як у них на черзі боротьба з обрусителями та полонізаторами, так і в нас, а через те нам треба координувати нашу діяльність...
Жаботинський обіцяє, що сіоністська преса, яка ведеться жаргоном та старожидівською і російською мовою, буде проводити думку, що жидам треба звернути увагу на українців та український рух і не бути обрусителями, бо український рух має будуччину і колись настане час, коли жиди пожаліють, що йшли разом з обрусителями”[104].
Цей напрям українсько-єврейської співпраці знайшов наповніше вираження під час революції і короткотривалого існування самостійної української держави 1917–1920 років. “Україна була першою державою світу, яка запровадила екстериторіальну культурну автономію для національних меншостей”[105]{49}.
Видатний єврейський дослідник проблеми українсько-єврейських взаємин так описує цю ситуацію:
“Тут [на Україні] єврейське національне життя характеризувалося особливо великими досягненнями. Сильний для всіх груп ідеал національної автономії знайшов тут своє здійснення. Міністр жидівських справ брав участь в уряді країни як офіційний представник єврейського населення й оборонець його національних прав та інтересів. Представник п’яти жидівських партій засідали у революційному парламенті країни [Центральній Раді]. Шляхом демократичних виборів було створено сотні місцевих жидівських муніципальних урядів.
Ці громади згодом вибрали Тимчасову жидівську національну асамблею”[106].
Українсько-єврейські взаємини напружилися у 1919 р. За хаотичних обставин, спричинених громадянською війною та вторгненням російських військ, і червоних і білих (радянські сили напали на Україну в Півночі, а Добровольча Армія генерала Денікіна — з Південного Сходу), пройшла хвиля єврейських погромів, і український уряд звинувачено в тому, що він не запобіг їм. Труднощі війни між Українською Народною Республікою і Радянською Росією змусили ліві єврейські партії відмовитися від підтримки українського уряду. Проте “праві єврейські партії й помірковані соціалістичні (меншевицького толку) підтримували Директорію і боролись з радянським урядом України”[107].
Трохи інші (хоча й аналогічні у своїй основі) умови існували у Західній Україні (Галичині), яка мала окремий уряд, пов’язаний із київським лише федеративно. Офіційною єврейською позицією під час українсько-польської війни 1918–1919 років був нейтралітет. Це виразилося в тому, що єврейські представники не зайняли зарезервованих для них місць у західноукраїнському законодавчому органі — Народній Раді. Однак загально визнано, що симпатії єврейського населення Галичини були радше на українському, аніж на польському боці. “Східно-галицьке єврейство під час усієї польсько-української війни віддавало перевагу українцям”[108].
103
Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців, 1848–1914. — Львів, 1926. — С. 440.
105
Schwarz S. M. The Jews in the Soviet Union. — Syracuse, University Press, 1957. — P. 88, прим. 27. Положення, що стосуються національного самоврядування меншостей, містяться у розділі VII, статті 69–78 Конституції Української Народної Республіки. Вони передруковані в кн.: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр. — Відень, 1921. — Т. 2. — С. 179–180. Існує настійна потреба ретельного наукового дослідження проблеми єврейської автономії на Україні та українсько-єврейських взаємин під час революції. За зразок могло б правити прекрасне дослідження польського історика, яке стосується польської національно-культурної автономії на Україні (див.: Jabłoński Н. Polska autonomia narodowa na Ukrainie, 1917–1918. — Warszawa, 1948).
106
Goldelman S. Zur Frage der Assimilierung und Denationalisierung der Juden in der Sowjetunion // Sowjet Studien. — N 10 (Institut zur Erforschung der UdSSR). — München, 1961. — S. 41–42. Цікаво відзначити склад Тимчасової єврейської національної асамблеї: із 125 членів 26 делегатів належали до трьох соціалістичних партій, 55 були сіоністами, 20 — членами релігійної партії (союзника сіоністів), крім цього були народні демократи та інші. Засимільовані євреї, які працювали в таких “всеросійських” партіях, як більшовики, меншовики, кадети (конституційні демократи) та ін., звичайно, не брали участі в асамблеї.
108
Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918–1923. — Berlin, 1934. — S. 65.