Що стосується самостійницької концепції, то її перші літературно-публіцистичні формуляції знаходимо в писаннях “Україна irredenta” (1895)[10] Юліана Бачинського (1870-1934) та “Самостійна Україна” (1900)[11] Миколи Міхновського (1873-1924). Ці два автори прийшли до самостійництва незалежно один від одного та з різних вихідних позицій: Бачинський уживав економічних аргументів та марксистської термінології, а Міхновський послуговувався історично-правною аргументацією. Одним із перших прихильників самостійності України став також визначний галицький письменник і вчений Іван Франко, як це видно з його статті “Поза межами можливого” (1900)[12]. Трохи згодом, уже напередодні світової війни, самостійницька концепція знайшла талановитих оборонців в особі історика та соціолога Вячеслава Липинського (1882-1931) і публіциста та літературного критика Дмитра Донцова (1883-1973)[13].
Постулат самостійності ввели до своїх програм дві головні українські політичні партії Галичини - національно-демократична й радикальна. Прийнята у 1899 р. платформа національно-демократичної партії заявляла: “остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм”[14]. Це програмове гасло мало зразу радше декларативний, ніж реально-політичний характер, але загострення міжнародних відносин, зокрема зростаюче від 1908 р. російсько-австрійське напруження, наблизило його до сфери політичних реалітетів. Сепаратистська концепція знайшла свій яскравий вираз у маніфесті від 3 серпня 1914 р. Головної української ради - представницького органу, що його створили в момент вибуху війни лідери всіх українських партій Галичини:
“Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони обов’язалися були шанувати самостійність України, - і поневолили вільну Україну. Царська імперія протягом трьох століть веде політику, яка має за ціль відібрати поневоленій Україні національну душу і зробити український нарід частю російського народу. Царський уряд відобрав українському народові його найсвятіше право - право рідної мови. В царській Росії нинішнього дня найбільш поневолений - український нарід... І тому наша дорога ясна... Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб’є година визволення України... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!”[15]
Намагаючись оцінити відносний вплив федералістичної та сепаратистської альтернатив у дореволюційній українській політичній думці, мусимо визнати, що вплив першої був набагато вагоміший. Федералістична концепція була не тільки хронологічно старша, але також теоретично сильніше обгрунтована. Самостійництво не знайшло теоретика, який інтелектуальним масштабом і питомою вагою та обсягом своїх писань дорівнював би Драгоманову. Що ж стосується масової підтримки, то ідея самостійної державності до 1914 р. утвердилася лише в Галичині. Хоч між публіцистами, які боронили самостійницькі ідеї пером, бачимо кількох уродженців Наддніпрянської України - Миколу Міхновського, Вячеслава Липинського та Дмитра Донцова, вони не зуміли здобути багатьох прихильників серед співвітчизників у Російській імперії. Спроба Міхновського, що в 1902 р. заснував Українську народну партію із самостійницькою програмою, виявилася мертвонародженою. Загал української інтелігенції Наддніпрянщини, - а не забуваймо, що понад чотири п’ятих українського народу жило в межах Російської імперії, - далі стояв на позиціях федералізму. Єдиною помітною самостійницькою політичною організацією, складеною з наддніпрянців, був Союз визволення України (СВУ). Але СВУ являв собою групу емігрантського характеру, яку створили на початку війни політичні вигнанці з підросійської України, що жили в Австрії. Своє постання Союз завдячував, безперечно, ідейному впливові галицько-українського середовища, а свою діяльність у роки війни він розвивав поза межами України, в таборі Центральних держав[16].
Сепаратистську, антиросійську політику СВУ рішуче відкинули головні речники українського національного руху в Російській імперії Михайло Грушевський і Симон Петлюра (1879-1926). Грушевський перебував на літніх феріях 1914 р. в Карпатських горах, і вибух війни застав його на австрійській території. Керівники щойно створеного СВУ звернулися до нього з пропозицією переїхати на час війни до Швейцарії, щоб із нейтральної країни виступати в ролі авторитетного представника українських інтересів перед світовою опінією. Грушевський відмовився і, переборюючи численні труднощі, добровільно повернувся через Італію до Росії. Після прибуття до Києва в листопаді 1914 р. він був негайно заарештований, як небезпечний український націоналіст, і до падіння царського режиму змушений був жити у Казані та Москві[17].
10
Бачинський Ю. Україна irredenta. - 3-є вид. [з передмовою В. Дорошенка і додатком, що містить листування між Ю. Бачинським і М. Драгомановим]. - Берлін, 1924.
11
[Міхновський М.] Самостійна Україна. - Львів, 1900.; останнє видання. - Лондон, 1967. Див. також: Мірчук П. Микола Міхновський: апостол української державности. - Філадельфія, 1960.
12
Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вістник. - Львів, 1910. - Т. 12, кн. 10. - С. 1-9; передруковано у кн.: Вивід прав України: документи і матеріяли до історії української політичної думки. / Упоряд. Б. Кравців. - Нью-Йорк, 1964. - С. 134-153.
13
Див. статті В. Янева про Д. Донцова й І. Лисяка-Рудницького про В. Липинського в кн.: Енциклопедія українознавства. - Париж - Нью-Йорк, 1949. - Т. 2. - С. 575-576 і 1292-1293. Варто зазначити, що і Д. Донцов, і В. Липинський повністю сформувалися як політичні мислителі лише після революції.
14
Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. - Львів, 1926. - С. 327.
16
Про Союз визволення України див.: Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. - Ужгород, 1930-1932. - Т. 1. - С. 31-39. Добірку документів з Австрійського державного архіву, що стосуються СВУ, див.: Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 / Herausg. von T. Hornykiewicz. - Horn, 1966. - Bd. l. - S. 160-246; Bihl W. Ӧsterreich-Ungarn und der “Bund zur Befreiung der Ukraine” // Ӧsterreich und Europa: Festgabe für Hugo Hantsch zum 70-Geburtstag. - Graz, 1965. - S. 502-526.
17
Див.: Винар Л. Чому Михайло Грушевський повернувся на Україну в 1914 році? // Український історик. - 1967. - N 3-4. - С. 103-108. Л. Винар наголошує, що своїм добровільним поверненням Грушевський хотів спростувати звинувачення, які часто лунали в російській реакційній пресі, в нібито проавстрійському характері українського руху. Таким чином Грушевський надіявся зупинити переслідування його політичних товаришів. Не слід заперечувати, що цей мотив справді відіграв свою роль у рішенні Грушевського, але все-таки треба думати, що первісний мотив випливав із його загальної політичної філософії.