Треба нагадати, що ці слова написала людина, яка завжди вірила в необхідність українсько-російської співпраці - співпраці, заснованої на справжній свободі та рівності обох сторін. Незадовго до смерті Драгоманов так відповідав своєму критикові з правого крила українського табору:
“Коли згодимось, що се “обрусєніє” витіка з “духа, вдачі” і т. п. великоруського народу, тоді нам зостається одно з двох: або рішуче йти до того, щоб відірватись від великоросів у осібну державу, чи до другої держави, або, коли на те нема сили ні охоти, то скласти руки й ждати своєї смерті”[31].
Драгоманов не хотів так ставити питання й відмовлявся розглядати цю дилему як реальну. Незважаючи на скептичне ставлення до російських революціонерів, він до останньої хвилини підтримував програму союзу між українськими та російськими прогресивними силами. Але не за горами був той час, коли інтелектуальні послідовники Драгоманова, навчені гірким досвідом, змушені будуть дійти висновку, що повний розрив із російською імперською державою -мета реалістичніша, ніж її демократизація та федералізація, і що справжньою альтернативою для України є або незалежна державність, або національна смерть.
Друге вразливе місце федералістичної концепції в тому, що вона до певної міри послаблювала моральні сили українського суспільства. Відмова від ідеалу суверенної державності притлумлювала енергію національного руху, зменшувала його войовничість і завзяття. Історик української політичної думки Юліан Охримович (1893-1921) критикував одну хибу Драгоманова, що була також хибою всього українського національного руху другої половини XIX ст: “Він недооцінював виховуючого значення всякого максимального домагання”[32]. Той факт, що основою федералістичної програми був компроміс між українськими та всеросійськими інтересами, надавав їй млявого й несміливого характеру. Це була принаймні одна з причин того, чому багато молодих українців - за приклад може правити відважний керівник “Народної волі” Андрій Желябов[33] - поповнювали ряди російських революціонерів і послаблювали таким чином національний рух.
Повчально порівняти погляди Драгоманова з поглядами його колишнього учня Івана Франка. Останній теж уважав, що “ідеал національної самостійности в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого...”. Але, вів далі Франко:
“...самостійність належить до тих ідеалів, які можуть запалювати серця ширших кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях. Тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами, і тільки від нашої свідомости цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи може, звернемо на зовсім інші стежки”[34].
Але українська політична думка не могла легко зважитися на сміливий крок, що його дораджував Франко. Потрібне було щойно велике потрясіння - досвід 1917 р., - щоб українську збірну свідомість спрямувати на цей новий шлях.
Це не випадок, що самостійницька ідея ще до 1914 р. набула масового поширення лише в Галичині. Галицькі українці, які жили під пануванням Габсбурзької монархії, не зазнавали безпосереднього тиску російського уряду ані чарів російської імперської цивілізації. Однак російський вплив був відчутний і в Галичині, у формі т. зв. москвофільської течії[35]. Але самостійництво галичан щодо Росії мало зворотний бік, що ним була їхня лояльність супроти Австрії. Це правда, що австрійська конституційна система мала разючі вади і що галицькі органи правління були під контролем поляків. Але вона забезпечувала “русинам” певні підставові громадянські свободи й передумови для суспільно-культурного й національного розвитку. Зі свого боку, наддніпрянські українці не мали причин симпатизувати Австрії. Це пояснює, чому антиросійський сепаратизм у специфічно галицькій версії не знайшов багато прихильників серед населення середньо-східних земель України.
З вибухом війни галицькі українці всі свої надії пов’язували з остаточною перемогою Австро-Угорщини та Німеччини[36]. Як ми вже бачили, цю орієнтацію на Центральні держави рішуче відкинули провідники українського руху в Росії. На їхню думку, Відень і Берлін ладні використовувати український козир із пропагандистською метою, вживаючи український націоналізм як підривну силу супроти Росії, але не беручи жодних політичних зобов’язань щодо української справи[37]. Існувала велика небезпека, що Центральні держави, навіть у разі воєнної перемоги, зрештою помиряться з Росією, залишаючи більшість українських земель під пануванням останньої. Чи варто було заради сумнівної чужоземної допомоги компрометувати український національний рух у Росії, провокуючи російський уряд і громадськість на жорстокі репресії[38]?{5} Грушевський і деякі інші українські провідники мислили історичними категоріями й не могли забувати, що козацькі гетьмани, які боролися проти московських зазіхань, теж пробували спертися на хитку й часто зрадливу допомогу сторонніх потуп Іван Виговський (гетьманував у 1657-1659 рр.) - на Польщу, Петро Дорошенко (1665-1675) - на Туреччину, а Іван Мазепа (1687-1709) - на Швецію. Усі ці спроби були для українського народу трагічні за наслідками.
31
Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу. - Відень, 1915. - С. 94.
32
Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. - Нью-Йорк, 1965. - С. 115. Передр. видання: Львів - Київ, 1922 р.
33
У листі до Драгоманова від 12 травня 1880 р. Желябов так пояснював причини свого покинення українського національного руху і переходу у російський революційний табір: “Де наші фенії, Парнель? Стан речей такий, що ... бачиш порятунок у розпаді імперії на автономні частини - і вимагаєш [усеросійських] Установчих Зборів!” Лист Желябова мав на меті запропонувати Драгоманову роль представника “Народної волі” у Західній Європі. Текст цього листа з коментарями Драгоманова див.: Драгоманов М. П. Къ біографіи А. И. Желябова // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 413-435; цитований уривок міститься на с. 417.
35
Див.: Rudnytsky I. L. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule // Essays in Modem Ukrainian History. - P. 315-352 (передусім розділ The Russian and the Ukrainian Idea in Galicia. - P. 329-333; див. C. 427-431 першого тому цього видання).
36
Винятком із цієї проавстрійської орієнтації галицьких українців під час першої світової війни була невелика таємна група лівої університетської та гімназійної молоді. Ця група називала себе Драгоманівською організацією (Драгоманівкою) і прибрала навесні 1918 р. назву “Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь”. Пізніше вона стала ядром Комуністичної партії Західної України. Див.: [Роздольський Р.] До історії українського ліво-соціалістичного руху в Галичині // Вперед (Мюнхен). - 1951. - N 3-4.
37
Переконливим прикладом нещирості Австрії щодо українців був цісарський рескрипт від 4 листопада 1916 р., який розширював межі галицької крайової автономії й увічнював польське панування в краю, розбивши українські надії на поділ Галичини за етнічною ознакою. Рескрипт передбачав, що неподільна Галичина буде пізніше об’єднана з Польським королівством, яке Центральні держави проголосили на зайнятій ними території Російської імперії. Якщо Відень був готовий так безцеремонно проігнорувати життєві інтереси своїх лояльних українських підданих, то чого могла чекати від нього Наддніпрянська Україна?
38
Російські шовіністи постійно звинувачували український рух у служінні чужоземним, австрійським інтересам. Наприклад, полтавський губернатор Багговут повідомляв 4 лютого 1914 р. міністра внутрішніх справ, що “український рух, в основу якого покладена ідея утворення автономії України під скіпетром Габсбурзької династії, набирає в останній час широких розмірів”. Текст донесення Багговута див.: Український історичний журнал. - 1969. - N 1. - С. 114-116. Клуб російських націоналістів у Києві 13 січня 1914 р. надіслав телеграму до голови Ради міністрів у Санкт-Петербурзі з таким доносом: “Плани мазепинців полягають у тому, щоб відірвати від Росії всю Малоросію аж по Волгу і Кавказ і включити її на федеративних засадах як автономну одиницю в складі Австро-Угорщини”. Телеграму наведено у кн.: Потоцький О. Сторінки минулого. - Т. 3. - С. 255-256. (Термін “мазепинці”, тобто послідовники Мазепи, козацького гетьмана, який у союзі зі шведським королем Карлом XII повстав у 1708 р. проти Петра I, був російським лайливим словом на означення українських патріотів. Тим самим малося на увазі, що українці були зрадниками на службі у чужоземних сил). Аналогічні звинувачення часто з’являлися у реакційних російських газетах, таких, як “Новое время”, “Московские ведомости”, “Киевлянин” та інших. Подібні приклади можна знайти у кн.: Щеголев С. Н. Украинское движе-ние как современный этап южнорусского сепаратизма. - Киев, 1912. - С. 476 і наступні.