Елена була щаслива, коли Злайя готував. То було саме воно. Він віднайшов сенс, причину існування, і вже не опускався безнадійно на дно. Та ось одного дня Злайя забажав приготувати боснійську печеню, а її неможливо зробити у всіх цих дурнуватих «цептерах» і каструлях, на яких ще наступних сто років писатиме Made in Yugoslavia. Для боснійської печені потрібен був глиняний горщик, яких у турбоєвропейському Заґребі, звичайно ж, нема. Яких, зрештою, не було і в сараєвських крамницях, натомість їх легко можна було знайти у кожному боснійському домі.
Цілими днями Елена і Злайя перевертали Заґреб у пошуках глиняного горщика. Урешті-решт у двох різних кінцях міста знайшлися два екземпляри, просто-таки ідеальні для виготовлення ритуальної страви. Вибрати, проте, було важко. І вона, і він по десять разів штовхалися у трамваях, з виглядом знавців стукали нігтем по горщиках, похитували головами і виходили з крамниці. Дилема «буріданових боснійців» була нерозв'язною. Кожен з горщиків був просто ідеальний. Непорозуміння вирішив хтось інший, вірогідно, ще один боснієць, який купив другу глиняну посудину — тож їм залишилася тільки перша.
Злайя безмежно радів горщикові, тисячу разів описував процес приготування страви, обіцяв божественний смак, і його фантазії знову віднаходили блискучий фінал.
Але тоді у Заґребі заговорили рації, перелічували мусульман, що не мали офіційного статусу біженця, і чого тільки не говорилося про їхні подальші долі. Тепер вже Елена умовляла Злайю, як він колись її, під час перших травневих обстрілів Сараєва. Їй не довелося довго старатися: він спакував речі та й поїхав до якогось центру для біженців на Заході. Горщик так ніколи й не побував у вжитку. Він залишився непотрібною посудиною на кухні, доки не розіб'ється або ж не потрапить до рук якомусь іншому боснійцю.
Що було з тієї любові — мабуть, вже зрозуміло. Що, знову-таки, не відбирає ні в кого права мріяти, планувати і снити. Це, зрештою, чи не перший випадок, коли і він, і вона живуть у світі, який не має нічого спільного з дійсністю; навіть розділені тисячами кілометрів, вони зустрічаються в історії любові, яка можлива завжди деінде — скажімо, в Африці, або на якій-небудь іншій землі, де ще й досі усе народжується з чистої насолоди.
Ніколи не бачив її, не чув про неї, та коли тітка по телефону запропонувала йому пожити в її квартирі, Чіпо без вагань погодився. П'ять кімнат, чоловіче, жодного розбитого вікна, газове опалення та комора, повна їжі. Що не кажи, Чіпо ніколи не жив краще. Відколи десять років тому батько виїхав до Канади, а мати пропала в наливайці над шабацькою магістраллю, він тулився по підвалах, цупив гроші, розвантажував вугілля та за сотню марок переносив якісь пакети через кордон на Любелі[15].
На початку не знав, що робити зі стількома кімнатами, щоночі спав в іншій, тонучи в пишних перинах, крізь які жоден осколок не проб'ється. Але в такій великій квартирі людину рано чи пізно впольовує самотність. Тільки дурень у стількох кімнатах може жити сам, думав він, і почав будувати плани заповнення усіх порожнеч і заселення всіх пустих кутків. Найперше привів бродячого пса, що обісрав усі килими, а тоді помер посеред коридору. Потім приніс кицьку, і вона за два дні втекла, але тоді він зустрів Муєсиру, сімнадцятирічну дівчину з Фочі[16], яка бозна-якими шляхами, попри фронти й четницькі засідки, залишивши вдома вирізану родину, виринула в Сараєві. Показав їй, де спати, нагадав, що немудро було б розпочинати якусь розмову чи розпитувати його про щось, бо він різкий та нервовий, і пригрозив їй, щоб ніколи, під жодним приводом, не заходила на його частину квартири.
Муєсира відчистила собаче лайно з килимів, переставила меблі у своїй кімнаті, прибрала квартиру на жіночий смак і додала, — принаймні збоку здавалося, — трохи життя в Чіпине заскніле існування. Він дивився на неї скоса, ніколи й слова не мовив, а коли за п'ятнадцять днів прозвучали перші загальні питання, відповідав неприязно, майже з ненавистю. Муєсира терпіла все це в чоловічий спосіб, не шукала пояснень там, де кожна жінка на світі шукала б їх, де тільки можна. Про Чіпо не знала нічого: звідки приїхав, чи це його квартира, де він працював, що зміг так гарно й дорого обставити помешкання. Часом питала себе, особливо пізньої ночі, в години страху й трепету, хто він насправді, наш він чи їхній, може, якийсь таємний снайпер чи шпигун, інакше чому так приховує навіть незначні деталі біографії, чому навіть імені свого не назвав, бо Чіпо — це ж не ім'я, таких нема ні в сербів, ні в хорватів, ні в мусульман. Пробувала викликати його на відвертість усміхненими поглядами й дрібними проявами уваги, приносила йому каву та купувала випивку на ринку, але Чіпо затято залишався різким.
16
Фоча — місто на південному сході Боснії, поблизу кордону з Чорногорією. До балканської війни 90-х мало виразний ісламський дух, 17 мечетей, типову османську забудову і великий відсоток мусульманського населення. У квітні 1992 року сербські сили почали проводити тут етнічні чистки, що завершилися у 1994 році перейменуванням міста на Сербінє.