Коли він пішов, мати на його сліди відрами лила воду. Щойно виливала — все замерзало, така тоді зима стояла. Коли він спустився з Бистріка[115], на бруківці позаду нього вже було дзеркало, в якому відбивалися його широкі плечі й рудувата біла голова. І він, і тато були дуже світлі, мало не альбіноси. Казали, що то питома риса Вернерів. Перш ніж зникнути за рогом біля мосту, він ще раз озирнувся, помахав нам і крикнув: «Не хвилюйтеся, я пішов!» Так, ніби пішов на Маркале[116] купити картоплі мішок.
Не розповідатиму тобі, що то була за війна, скажу тільки, що була значно гірша за цю останню, твою. Не було гуманітарної допомоги, а коли ми вже добряче виголодніли, у третю зиму то було, навалився грип, іспанка, і вмерти тоді було — як «добрий день» сказати. Від дядька регулярно приходили листи, він уже й звання отримав, а невдовзі й відзнаку за хоробрість здобув; у Сараєві говорили, що коли вже Гавро Вернер не врятує імперію, тоді ніхто її не врятує, і щоб ти знав — люди не жартували, коли таке казали. Жив у нашому кварталі один собі єврей німецький, навіть мови нашої до ладу не вивчив, а сам звався Фріц Ґолдман, годинники лагодив. Для годинників мови не потребував: однаково цокотять вони що німецькою, що боснійською. І отой Фріц, якраз як лютувала іспанка, розповідав батькові, що на світі завжди є тридцять шість людей, що рятують його від загибелі. Коли один з таких вмирає — новий народжується, і ніхто не знає ні де вони, ні що за люди. Нашому батькові то врізалося в пам'ять, і він до кінця життя вряди-годи фантазував про тих тридцять шість. «Знав усе старий Фріц Ґолдман!» — казав наш батько і піднімав у повітря вказівного пальця, довгого і тонкого, як синій олівець. «Ех, але ж якби замість тридцяти шести праведників — тридцять шість Ґабріелів Вернерів, давно би вже та війна закінчилася!» — підсумував годинникар, але цих слів у нашому домі намагалися не повторювати. Забагато туги просочувало стіни, як надмір вологи, від якої мешканці хворіють…
А тоді одного дня 1918 року Білий припинив їсти. Лежав у кутку дровітні, дивився перед собою єдиним оком, і даремно ми намагалися звести його на рівні ноги й поліпшити йому настрій. Баба, яка доти його не любила і нечистого бачила в його блакитному оці, почала приносити йому коров'яче молоко з ложкою лугового меду, але Білий не реагував. Те, що не з'їдав він, ділили між собою ми, діти. Приносила йому бабця курячі яйця, за дукат кожне, варені та смажені, розколочені в юшці, але Білий знову не зважав. Усе, на що за ціле життя з бідою стягнулася, усе золото, що лишилося по смерті старого Клауса Вернера і призначалося онукам до їхніх весіль, наша баба витратила, щоб нагодувати Білого. Насправді — щоб змінити вже готове рішення долі, те, що десь — ми ніколи так і не дізналися, де — вже сталося. На сороковий день він заплющив своє блакитне око. Батько повів нас на Ярчедоле, звідки видно Козячий міст і ціле Сараєво, і ми поховали Білого. Старий, пригадую, плакав. Ми знали, що плаче він точно не за псом.
Тіло мого дядька Ґабріеля Вернера ніколи не було знайдене, ідентифіковане та повернуте до Сараєва. Багато років уважався за зниклого безвісти, проте у 1925 році ми нарешті отримали свідоцтво про його смерть. Чиновник, що заповнював бланк, добрий та душевний чоловік, як зараз його пам'ятаю, Будо звався, хотів у графі «дата смерті» написати «невідома», але наша баба вхопила його за руку та впросила написати щось інше. Так дядькові Гавру записали, що він загинув десь на західному фронті 17 січня 1918 року, того дня, коли Білий з горя відмовився від їжі.
Інформація видавця
Міленко Єрґович
ІСТОРІЇ ПРО ЛЮДЕЙ І ТВАРИН
Переклад: Катерина Калитко
Редактор: Лесь Белей
Коректор: Марія Волощак
Дизайн і верстка: Ірина Мамаєва
Підписано до друку 22.09.2013
Папір офсетний. Формат 84х108/32.
Гарнітура Baltica. Ум. друк. арк. 15.96,
Облік-видавн. арк. 17,56. Замовлення № 479
ТОВ «Темпора»
01030, Київ, вул. Б. Хмельницького, 32, оф. 4
Свідоцтво про внесення до державного реєстру:
ДК № 2406 від 13.01.2006
Тел./факс: (044) 234-46-40
Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні ТОВ “Друкарня “Рута”
(свід. Серія ДК № 4060 від 29.04.2011 р.)
м. Кам’янець-Подільський, вул. Пархоменка, 1
тел. 0 38 494 22 50, drukruta@ukr.net
Міленко Єрґович — боснійський та хорватський письменник і публіцист. Народився 1966 р. в Сараєві. Літературну біографію розпочав 1988 р. поетичною збіркою «Обсерваторія “Варшава”», після якої опублікував ще дві. З 1993 р. живе і працює в Заґребі, де 1994 р. публікує «Сараєвські “Мальборо”» — пронизливий літературний документ життя міста під облогою, твір, що приніс йому світову славу і Нагороду миру імені Ремарка. Автор шести романів, численних збірок новелістики та повістей, відзначених багатьма міжнародними нагородами. Зокрема, за роман «Срда співає в сутінках, на Трійцю» Міленко Єрґович отримав премію «Анґелус» 2012 р. Твори письменника перекладено більш як двадцятьма мовами.
115
Бистрік — один з найстарших кварталів Сараєва, з національними пам'ятками — старою броварнею та церквою Святого Анте Падуанського, схил на лівому березі річки Міляцки.
116
Маркале — від німецького