Зока Бармен швиденько віньяку налив, приніс йому на столик, а той не ворушиться. Стояла тиша, Міша Серце почав терти очі, за його столом зібралася ціла пивниця. Ніхто не знав, що казати, знадвору чути було постріли і якісь далекі вибухи, трамваї їхали, але не дзеленчали, і душі наче переселялися з тіла в тіло, прибирали іншої подоби, перетворювалися на хворобливе й невпізнанне.
Того вечора всі розійшлися мовчки. Наступного дня перед «Кварнером» впала граната, розбила вітрину, всередину забігли волоцюги, поперекидали меблі та повиносили пляшки з випивкою. Завсідники навіть не прийшли подивитися, що сталося із «Кварнером». Розбіглися по інших пивницях, або й просто собі погубилися.
Колишній боксер баня-лучанської «Славії» Міша Серце загинув на мості біля Першої гімназії. Дехто каже, що куля влучила йому просто в серце, дехто — що таки в голову. Щоденна газета написала, що поліг іще один заслужений спортсмен, вбитий злочинною рукою. Це й усе, за потреби можна хіба додати, що в депо та вздовж цілого маршруту, розстріляні запалювальними снарядами, згоріли всі трамваї.
То був 1944 рік, і ніхто не знав точно, що відбуватиметься далі. Богдан і Міра ночі проводили у довгих болісних розмовах, допоки остаточно не вирішили позбутися того плоду. Богдан через свої зв'язки розшукав якогось німця, лікаря, що у глибокій таємниці звільняв високопоставлених міщанок від небажаних дітей. Операцію зробили, але живіт у Міри й далі ріс. Коли зрозуміли, що плід пережив лезо кюретки, було вже пізно. Настали місяці страху: що народиться після невдалого аборту, на що воно буде схоже, чи матиме дві руки, дві ноги та голову.
У день звільнення Сараєва народився хлопчик, якому дали ім'я Слободан[21]. Плакав так само, як інші діти, доки останні німецькі загони, роззброєні, з опущеними поглядами, відходили з міста; мати весело міняла обпісяні пелюшки, доки містом ширилася історія про повішеного у Ступі священика. Хлопчик уперше всміхнувся того дня, коли на Вовчій стежці захопили останніх четників і потім провели їх через місто. Здавалося, батьківська тривога була безпричинною і сам Бог зробив так, щоб малий Слободан став провісником кращих часів, широко розкрилених обіймів та опущених долонь, якими більше не треба затуляти яйцеголовий страх.
Але в часи перших народних будівництв виявилося, що з хлопчиком таки щось негаразд. Деякі речі він засвоював швидше за своїх однолітків, але інші ніяк йому не давалися; тоді він спершу довго й невтішно плакав, а потім поринав у себе і цілими днями дивився в одну точку. Коли ж нарешті оживав, батьки думали, що то була тимчасова криза, дивна дитяча хвороба, яких багато є, і не знати, що їх спричиняє, але всі раніше чи пізніше минають, не залишаючи по собі жодного сліду.
Коли Слободана віддали до першого класу, в нього стався нервовий зрив. Сидів за шкільною партою і кричав, стискаючи ляду, аж доки не поламав пальці. Богдан прийшов по нього, відніс додому, вклав у ліжко; сон усе лікує, вирішила схвильована мама, та хлопчак ані назавтра, ані в наступні дні не встав із ліжка іншим. На кожну ніжність відповідав теплотою, на всяку спробу повернення в лави ровесників реагував довгим, тупим лементом, а потому ще маренням у гарячці. Розмовляв лише про те, що цікавило його тієї миті, на все інше відповідав розгубленим поглядом і мовчанкою. Богдан цілими днями вчив його шнурувати черевики, малий вертів пальцями, в'язав мертві вузли, та ніяк не міг опанувати кількох простих рухів. Зате пам'ятав усі сімейні розмови, міг дослівно повторити, про що йшлося під час недільного обіду тиждень тому, знав, чий кум торік у Промайні наступив на їжака і в котрого сусіда 1946 року знайшли сховок із борошном. Хлопець ріс утіленням родинної пам'яті, геть не здатний ні на що інше, окрім як точнісінько відтворювати промовлені слова, трохи підвищеним голосом завжди однакової тональності.
У середині п'ятдесятих Богдан помер, чи то від туги, чи то від нестерпних спогадів про ту осінню ніч 1944-го, коли погодився кюреткою побороти невідомість. Мама залишилася сама з хлопчиком, що скоро вимахає під два метри, але ніколи не зможе сам собі дати раду. Сараєвці пам'ятатимуть стареньку, доглянуту й сумлінну громадянку, за котрою на три кроки позаду йде її величезний син, завжди чистий і напрасований, чудовий, поки мовчить, і абсолютно безумний, коли заговорить. Уже мав першу сивину у волоссі, коли швець Мехо, розглядаючи його поверх окулярів, постановив, що «на цій дитині написано термін придатності». Житиме, доки має матір.